Чи не усі чули і знають таке популярне на часі слово «карма». Тим, хто не в курсі, можна зайти у вікіпедію і дізнатися, що це таке, або зануритися у глибини філософії, щоб достеменно розібратися для себе щодо основних кармічних законів, визначених Всесвітом, котрі, як у цьому може переконатися на життєвому досвіді кожна людина, діють.
Якщо говорити просто, доступною і загальновживаною термінологією, карма – це «що посієш – те пожнеш».

От гляньмо збоку. Створив Бог людину, як часточку Себе, дав їй усі можливості для повноцінного життя – у Своєму Просторі, спостерігає у Часових вимірах, чим живе, як мислить і що відчуває, які вчинки скоює Дитя Боже – і, як ужинок, все, що продукує кожне Творіння Боже, потім повертається кожному Божому Творінню – сторицею.

І хай хтось каже, що це покарання за гріхи, а хтось – що це важка доля чи відповідь Всесвіту на не благодіяння роду людського, як окрема думка, все просто – що сієш впродовж життя відносно світу і живих сутностей цього світу, те й пожинаєш до схилу літ. Ще й наступним поколінням від «не благодіянь» таких перепадає.
Людина ж бо, створена за подобою Всесвіту, із складних систем та органів, клітин та молекул, покликана бути водночас і окремим індивідуальним творінням, із своїм місцем, призначенням, шляхом розвитку, і невідривною від усього - єдиною із складним, можна сказати, глобальним і грандіозним процесом Буття.

І що виходить, якщо клітина людського організму, до прикладу, легенів, починає вважати себе легенями? Виходить те, що називаємо страшним словом «рак».
Легені намагаються «поставити на місце» клітину, яка зійшла з путі істинного, починають хворіти і повертати процес діяльності системи дихання на круги свої. Не виходить? Підключається до спасіння легенів весь організм людини – задіює імунну систему та інші системи. Зрештою, хвора клітина або втихомирюється і виліковується, або …хірургічним втручанням видаляється з організму.

У протилежному випадку, агресивна і відокремлена від організму, тобто хвора клітина, захоплюючи орган за органом, систему за системою, руйнує весь організм – і він, щоб не завдавати шкоди іншим живим організмам, відключається, тобто відмирає.

Це саме відбувається і з людиною. Живе вона в родині, в будинку, на вулиці, в місті, в державі. І раптом щось перемикає її – і вона починає позиціонувати себе не рівноправною зі всіма членами людського співжиття сутністю, а набагато прогресивнішою, розвинутішою чи то продвинутішою, розумнішою, красивішою, кращою – достойнішою перебувати вище на багато ступенів за тих, хто поряд.

У результаті, як і з хворою клітиною, включається захист збереження Системи Всесвіту – хворіє або руйнується родина, виникає хронічне несприйняття родини в будинку, де вона проживає, якщо «хворіє будинок», бо хворобою вражені уже всі його мешканці – супротив «розсаднику хвороби» чинять сусідні будинки, уся вулиця.

Якщо якась вулиця у місті «зірвалася з котушок», на місце її прагне поставити мікрорайон. А якщо вже й мікрорайон позиціонує себе, як ціле місто. Чи місто заявляє, що воно – район, а район – що саме він є «суть і сіль» губернії, та й губернія «дуріє не по-дитячому» і заявляє країні, що то вона – країна, а всі решта губернії – то все не те і всі люди там не такі, як потрібно, - страждає суспільним неспокоєм, вуличними протистояннями, війною, розрухою, смертю вся країна. Вона, водночас, потім є «хворою клітиною» на карті світу – і спричиняє у світі конфлікт на межі загибелі планети.

Складно? Чи не так? І так просто. Все починається, як виявляється, з однієї клітини, з однієї людини… І хвороба ця, жахлива, невиліковна. І, на окрему думку, рак - це заперечення Одиниці своєї суті у Всесвіті і намагання перебрати на себе більше повноважень, бажання возвиситися над подібними і захопити побільше простору для власне свого «достойного» існування, заперечувати все і всіх – і то є суть «однієї клітини», яка не усвідомлює, що вона хвора манією величі.

Тому й інколи дивно, як люди, котрі вважають себе високодуховними, бо ходять до церкви справно, стоять у перших рядах вірян ревно і дуже ретельно моляться Богу, потім усім відкрито позиціонують себе у представництві найвищих прошарків інтелігенції чи місцевих еліт, несуть такі свої «почуття величні» іншим, так «високо» мислять і діють, що цілком нагадують ракові «хворі клітини», які «зірвалися з котушок» і не сприймають довкола нікого і нічого, тільки себе коханих, і намагаються поглинути у своїй повзучій окупації якнайбільшу територію для захоплення. Діагноз: манія величі - і рак.

І прикро і болісно, що від їхньої хвороби страждати починає родина, потім вулиця, місто і так далі… І все хворіє, болить, рятується втечею або розвалюється і відумирає.
До чого усе це? Та так – вступ до предметної розмови.

Окрема якась людина чи окремі якісь люди, які у місті вважають себе якраз десь у найвищих прошарках чи то інтелігенції, чи то місцевих еліт, зі сну глибокого вирішили якось, що вони – це ті люди, які набагато вище «стоять» на щаблі розвитку стосовно інших. І порядок вони знають краще. І живуть вони краще. І мислять та відчувають та діють «правильно». Не як усі. А всі решта – то так, «повз перехожі». І чого ж тоді оті повз перехожі взагалі мають повз таку «елітарність» ходити, повітря псувати, смітити, своєю присутністю нагадувати, що вони взагалі є у цьому світі?

І звертається одна «клітина-людина» чи окремі якісь «клітини-люди» до інших таких, як вони, мовляв, чому ми маємо таке неподобство терпіти, чому всякі там чужі мають повз нас ходити і  повітря нам псувати, і смітити, чому ми маємо від присутності інших страждати? Ну-мо, діяти, як одна «клітина-будинок» - все для себе, все для нашого блага і спокою. А решта – під три чорти.

І зібрала помпезно у зверненні-листі до влади підписи хвора «клітина-людина» із собі подібних, бо ж «повелися»вони  на "хвору пропозицію". І звернувся врочисто хворий «будинок-клітина» до органу виконавчої влади міста, мовляв, знаєш, місто, хто ми і що ми і які ми? Ну то спробуй не посприяти нашому спокою.

І «місто-клітина», підхопивши одразу ж бацилу чи вірус чи заразу якусь отієї «хвороби» під назвою «заперечення всіх – сприйняття тільки себе і тільки свого», стає враженим цією хворобою, бо його "хворий виконавчий орган" приймає «ракове» рішення на користь однієї "хворої людини" і одного "хворого будинку",  забувши про те, що є й інші будинки, вулиці, мікрорайони у цьому місті. Є люди. Є городоччани. Є сутності Одного цілого і живого організму на ймення «Городок».

         _____________________________________________________________________

РІШЕННЯ

                         26 липня 2018 року Городок №137/2018

           «Про надання дозволу на проведення благоустрою»

Розглянувши звернення фізичних осіб та юридичних осіб щодо надання дозволу на проведення благоустрою території, керуючись статтею 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчий комітет міської ради вирішив:

1.  Надати дозвіл на проведення благоустрою:
   3. Жителям будинку по вул. Гуменюка Станіслава,4 м. Городок - на закриття вузького проходу між гаражами і парканом телевежі, який прилягає до будинку.

                            Міський голова  В. Підлісний

            _______________________________________________________________________

І прилегла до цього будинку прибудинкова територія, яка служила завжди не лише родинам, які проживають у будинку, а й численним городоччанам - для швидкого й безперешкодного переміщення містом – зокрема, зі спального району багатоповерхівок у районі ЗОШ №4 та ДНЗ «Казка» до території лікарні, зрештою, і до інших частин міста, - була руками мешканців вищевказаного «хворого будинку» охайно прибрана і заблокована гіллям у перешийку вузенькому між територією телевежі та гаражами.

Мабуть, не знали чи забули мешканці будинку елітного, що по Гуменюка С., 4, що іще задовго до того, як з’явився їхній будинок на мапі міста, стежка-прохід, яку вони заблокували гіллям, щоб ніхто через їхнє «поважне» і «чисте» подвір’я не ходив і сміття вельми поважною «приватною» територією не розносив, була дорогою.

Саме на цій дорозі (чи не єдина на той час вільна земельна ділянка для будівництва на ній опинилася), і був збудований їхній будинок, саме на цій дорозі й були збудовані гаражі біля цього будинку.

Саме цією стежкою, між гаражами і телевежею, що залишилася від дороги, відходИло до лікарні і назад не одне покоління городоччан. І тепер - досить там ходити! Бо так вирішили і «хворі люди», і «хворі родини» і «хворий будинок» і «хворе місто» - в особі «хворого» теж виконкому міської ради: «своїм хворим» - спокій та чистота, а решті, може, й здоровим, і не одній сотні - обхід за тридев’ять земель – територією профтехучилища та прилеглими територіями інших будинків і дворів, іншими дорогами і вуличками.

Навіть на те не зважили «хворі елітарники», що хоч самі вони двір свій заблокували для інших, втім, самі ж  ходять дворами та подвір’ями та вуличками чужими, тими, де живуть інші городоччани. І гаражі свої теж на чужій території дехто побудував. І сусіди ж їм, чомусь, не заважають. Не хворі, мабуть.

А як це називається? Та просто: «На наш коровай і рота не роззявляй, а чужий коровай – то спільне добро, і воно – наше, і – на весь наш писок».

І як пояснити «хворій клітині» і «хворому будинку» і «хворому місту», що люди у Городку – всі однакові, закони в місті – для всіх одні, як і закон карми, котрий ніхто не відміняв. Закриватись у «своїй шкаралупі» і проводити політику «я – щось, а інші – нічого», то – прямий шлях до захворювання ракового, коли клітина заперечує суть інших і захоплює або блокує простір чужий. І результат такого «мислення-відчуття-діяння» - онко. ОНКО.

Подібне, на жаль – і з іншими будинками: ми, жильці, своїми силами і своїм коштом, проїжджу частину прилеглої території підлатали – то не дамо доступу до нашої території нікому. І «швидка» туди хай не доїжджає – носять тендітні дівчатка-лікарки важкохворих на носилках за сотні метрів від під’їздів, бо неправомірно жильці багато квартирників заїзди до будинків загородили - шматками старих стовпів. Зась до них доїхати. І пожежники щораз б’ють на сполох, мовляв, якщо пожежа у вас виникне, заблоковані, не доведи, Боже, нема ж доступу до багатоповерхівок, що категорично заборонено. Почуйте. Пожежа колись, не дай Бог – самі ж винні будете. А влада мовчить... Хоч і комісію якусь із вирішення даних проблем створила. Не працює та комісія з вирішення даних проблем. Чому? Бо влада сама оті проблеми й створює - своїми руками. Хто ж тоді це може розгрібати? Ніхто. Хіба що - люди самі...

Подібне – і з вулицями, які вирішують: ми, мешканці вулички, дорогу, яку нам влада не ремонтувала, зробили своїми руцями і грошенятами – тож більше ніхто нею не ходитиме.

Подібне – і з школами та дитсадками: ми, поважні керівники, кошти на дитячі майданчики «вибігали-виканючили» і правдами-неправдами їх встановили і прилеглі території теж якось самі упорядкували – нема чого там всім підряд ходити, з дітками гуляти, територію топтати, смітити.

Подібне - і з містом: ми, братчики-громадчики, сміття із зони відпочинку "Стара Гребля" під мостом і зі стадіону «Колос» прибирати і вивозити втомилися і більше не хочемо – треба перекопати туди заїзди і закрити всі підходи, на біса ці  міські території, нема чого там всім підряд ходити, смітити.

Позагороджуємося, давайте, усім миром. Заблокуємо, давайте, усі стежки-доріжки-провулки і вулички, дороги та проходи – усі живі артерії міста, увесь відкритий простір, який має бути доступним кожному городоччанину, бо земля міста (благо, поки що не купується - не продається) - на правах спільної комунальної власності належить кожному містянину і може кожним вільно використовуватися.

І – хворіймо тепер усі разом. І так нам і треба. Тому, що містяни і місто у нас вже хворі.  Тому що в місті нема ніяких законів і правил і вимог і адміністративних покарань за неправомірні дії на території міста. Тому й у нас уже район увесь захворів: окремі території почали вважати себе царствами - відокремленими і закритими в межах району, і район цілий окремі царства вважають недолугим і неправильним у світі явищем – заперечують це явище, перебирають на себе усі повноваження "явища" і діють в незнайомих нетрях наосліп, як вміють – всупереч решті, а не на благо всім. І маємо те, що маємо: до губернії вже хвороба добралася і до країни…

А вихід? Він – один. Вихід – почати з себе. Вихід – зрозуміти, що у кожного своє місце під сонцем, але не потрібно кожному одне спільне сонце заступати іншим. Кожен на нього право має.

І – кожен може і повинен відповідати тільки за себе і за своє місце під цим сонцем, а не «перетягувати покривало або ковдру» на себе з інших (територію) – навіть, інколи своєю ковдрою вже варто накрити ноги того, хто змерз чи промок у цьому складному світі.

Таж в кожного - свої завдання, своє покликання, своя роль і – свої наслідки від однієї спільної гри на ймення «життя». Таж життя у нас – спільне. Під одним Богом ходимо – і до Нього Одного підемо. Що ж заберемо Туди з собою? Хворобу нашу спільну? Рак душі?
І – на завершення… Про можливості – контроль – відповідальність. Як суть життя в суспільстві.

Якщо люди дають можливість владі працювати, обравши її, вони зобов’язані, змушені її контролювати, щоб знати, що і чому і як робиться. Це – для того, щоб долучатися до процесу – на розвиток, направляти і стимулювати діяльність тих, кого обрали.

Якщо цього не робиться – громадський контроль не здійснюється, влада одразу ж відокремлюється від людей і закривається від них наглухо, і вважає себе вічною і подібною Богу, і робить, що хоче, і не несе ніякої відповідальності за свою діяльність чи бездіяльність. Хворіє влада. І люди - з нею. І хто тут винен? Та кожен з нас. І результат – не влада така, а ми такі. Що обрали її.  І як її контролюємо – те і маємо. Відповідальний за цей результат  чи безрезультатність цю – кожен.

Так само – і з простими людьми. Влада має спершу дати людям можливість жити достойно: визначити одні, однакові для всіх, умови проживання та дотримання правил та норм поведінки у межах міста - й змусити народ дотримуватися цих умов на законних підставах. Не може, не вміє – навіщо народ звинувачувати? Треба на людей не нарікати, а глянути в дзеркало, щоб побачити, в кого морда обличчя крива.

До елементарного прикладу. Саме влада повинна забезпечити місто сміттєвими бачками та ящиками – через кожні кілька метрів - і регулярно сміття звідти вивозити і належно утилізувати те сміття, до того ж, вести жорсткий контроль (відеокамери, ціла армія екологічних інспекторів та штрафувальників, космічні суми штрафів – для наповнення міського бюджету), ретельно прибирати місто і пильнувати за його чистотою.

І - не перекидати свої повноваження і функції на людей, не змушувати своєю бездіяльністю – руками людськими і коштами місто упорядковувати, ремонтувати, «благоустроювати» комунальну власність міста – і потім не мати ніякого впливу на ту саму комунальну власність міста, бо вона вже де-факто приватна власність містян.

І - не закривати і не блокувати територію міста, що є спільною власністю городоччан, щоб «там не ходили і там не смітили – і там потім не прибирати». Незаконно це. Але хто на ці дії подасть в суд владу? І в який суд? Хіба що – у суд Божий…

І чи не пора нам вже мати усі можливості, і здійснювати повноцінно кожен свої повноваження і встановити, нарешті, та задіяти відповідний контроль за даними повноваженнями, і – нести повну і сувору відповідальність за свої дії і вчинки? Чи це так важко? Недоступно це для здорового глузду? Чи не це є здобутком розвиненого демократичного суспільства? Чи не до такого рівня суспільства ми прагнемо? Чи наша карма – хворіти, само знищуватися і вести до знищення увесь світ?

Адже довкола усе хворіє. Чи не так? Кожна клітина. Кожна людина. І родина, і будинок, і вулиці та мікрорайони, і місто, і область і країна. І – земля.

І починається хвороба – з однієї клітини і з однієї людини, яким Бог дав свої права і свої можливості, визначив своє місце у системі органу, організму, суспільства і загалом життя на Землі.

І – живи, людино: мисли, відчувай, дій у межах сумління, як Закону Божого. Бог же все бачить і все знає – і поверне все, тобою же продуковане, тобі же, людино, хвора і сліпа у своїх власницьких бажаннях і своїх егоїстичних зазіханнях на чужий простір і на чужі повноваження.

І – стань здоровою, людино. Все ж бо - у твоїх руках. Як і карма - тільки твоя вона…