У медалі зазвичай – два боки: лицьовий та зворотній? І чи  є золотом те, що блищить? Це прийшло чомусь в голову під час чергової сесії Городоцької районної ради.

Двадцять п’ята позачергова сесія районної ради, що відбулася за тиждень від попередньої – позачергової 24 сесії, проявила набагато більше граней у медалі, яку можна назвати «життя – це гра, а люди в нім – актори».

Водночас, шик і блиск всього, що демонструвалося на сесії зовні, під час поганої акторської гри, не приховувало від стороннього ока абсолютного лицемірства, відкритого відстоювання  власних шкурних інтересів і брутально люб’язного загравання на публіку на кшталт  «свій-чужий». 

Як і передбачалося, на слухання чергової «позачерговки», окрім нагальних фінансових питань - щодо внесення змін до бюджету -2018, були винесені ті самі сумнозвісні й «провалені» депутатами від більшості раніше сесійні питання – земельні. Це - затвердження технічної документації з нормативно-грошової оцінки земельних ділянок: на території Бедриковецької сільської ради – під сонячну електростанцію та ряд земельних ділянок сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, які увійшли до Городоцької ОТГ, - Великого Карабчієва, Підлісного Олексинця, Кузьмина.

Здавалося б, якщо ці питання знову винесені на розгляд сесії, значить, десь там, у глибоких потаємних елітних кулуарах між «своїми» та «чужими» ці питання таки вирішені – і ніяких проблем із прийняттям рішень сесією не буде. Та близько двох десятків бурхливо настроєних мешканців Великого Карабчієва, металевий тон голови районної ради від самого початку сесії та внутрішня тривога чи то скрита агресія, погано приховані за саркастичними посмішками-гримасами на обличчях-масках депутатів від більшості, були підтвердженням того, що земельні питання навряд чи «пройдуть».

І перше питання щодо Бедриковець - як оте «наша пісня гарна й нова – починаєм її знову».
І - що громада Бедриковецька це вирішила спільно. І  - що вигідно це людям. І – Бедриковецький сільський голова від імені бедриківчан з проханнями-переконаннями голосувати. Мовляв, не будемо більше «по своїх» із простягнутою рукою ходити. Самі на себе зароблятимемо. Та й інвестор новий обіцяє допомагати. Що у цьому поганого?

І представник від інвестора на трибуну вийшов – і розповів, що сонячна електростанція у Бедриківцях буде, на документацію, яка на сесію запропонована до затвердження, ТОВ «Саненерго» проплачено близько 100 тисяч гривень, за земельну ділянку, яка буде в оренді ТОВ, Бедриковецька сільська рада отримуватиме десь 900 тисяч гривень щороку, та й соціальну угоду з громадою «Саненерго» підпише – і виконуватиме. Одним словом, благодать громаді. Чого ж не голосувати?

Але тут, як на диво, знову затягнули сольну партію «свої». З гіркою образою у голосі та з поглядом, сповненим пасії, що аж промовляв: як же так – ми тут «свої», такі білі та пухнаті, а ви, бедриківчани, нас на якихось «чужих» проміняли? Краще б нам віддали «якимось макаром» ту земельку – ми б вам вірою – правдою далі «служили». Як справжні «свої». А ви, такі-сякі, не бажаєте далі «своякатися». Тож нехай за ваше питання «чужі» депутати і голосують.

Говорили довго. Емоційно. Нарешті, взялися за голосування. І, як кажуть, "на арапа" взяли – і одним махом «за» проголосували: з точністю до одного голосу - 18 (якраз стільки, щоб рішення прийняти). Правда, двоє депутатів себе і «своє» так і не змогли пересилувати – утрималися. А у когось чи то кнопка планшета заїла, чи то взяти участь у голосуванні взагалі бажання не знайшлося. І Бог з ними. Та тепер у Бедриківцях, дасть Бог, буде сонячна електростанція і якісь кошти на розвиток громади.

А от у Городоцької громади, вочевидь, знову ж таки, через якісь підводні камені у стосунках «чужі-свої» чи "свої-свої", коштів від аукціону та від оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення не передбачається.
І знову, як на погляд збоку, у цієї медальки під назвою «все – для людей і заради людей» - боків лівих і правих, і ребристих, і зверху, і знизу,  і ще якихось – хоч відбавляй. Уявіть собі, втретє ці питання виносяться на слухання сесії.

Спершу міський голова - чи то не в темі, чи то без наміру отримати земельні ділянки в оренду через торги, а з ними - й чималі кошти до бюджету громади.
І «конкретна більшість» -  чи то не розуміє  або питання, або «свого» мера, чи то щось собі «своє» знає, а іншим розказати про це не хоче. Та результат нульовий- рішення нема.

Нема рішення іще на одній сесії – за другим заходом. Тепер переконані депутати - «патріоти», цю землю тільки людям «своїм» віддати треба. А не якимось чужим і великим «аграріям» на аукціон. Мовляв, ми, аграрії, «свої» чи «малюсінькі», на аукціон коштів не встигли назбирати чи не маємо – то й «чужим» на аукціон і землю - дзуськи! Хай нікому та земля не дістанеться. А там видно буде, що і як і кому.

То тепер питання усім, як то кажуть, «на засипку»: якщо вже так не хочете  віддавати через аукціон в оренду ті земельні ділянки, навіщо збираєте фракцію, потім - ще одну позачергову сесію, на яку знову, втретє, виносите те саме питання і не голосуєте? З ким заграєте чи граєтеся у «котика -мишу», більшовики-депутати? Зі «своєю» «в доску» Городоцькою громадою – бо там керівництво та депутатська більшість суто «ваші»? Зі своєю рідною головою районної ради, яку «кидаєте» втретє напризволяще чи вже «під танк», виставляючи на посміховисько, бо самі ж не голосуєте втретє за прийняття даних рішень? Чи з такою «чужою» вам меншістю у сесійній залі, яка змушена через вас, чисельних, поважних, потужних, втретє збиратися на сесію – щоб ви знову не голосували? Чи з мешканцями Карабчієва, які прийшли (чи  «їх прийшли») на сесію, бо вони «свої» - на вибори через вас ходили, свій голос вам віддавали, тепер, як від «своїх», чекають від вас віддяки – на паї отієї землі державної власності сільськогосподарського призначення, яка розпаюванню відповідно до Постанови Кабміну НЕ ПІДЛЯГАЄ?

Але ж не можна цього робити! І ви всі про це знаєте. І Городоцька мерія на чолі з мером, які посилають людей… у Городоцьку районну раду - за рішенням на користь людей. І люди їм вірять - і туди йдуть. За паями. Хоча районна рада не має повноважень роздавати паї. Тільки Держкомзем. Хоча погодження Городоцької міської ради взяти участь у аукціоні на право отримати у оренду земельні ділянки напевне є. Бо ж Головне Управління Держкомзему у Хмельницькій області без такого погодження документи за державний кошт не виготовляло б і не відправляло б на слухання і затвердження руками депутатів на сесії Городоцької районної ради.

І керівництво та депутати від більшості Городоцької районної ради, які людей в сесійній раді як «своїх» приймають, але правду їм як «своїм» знову ж таки чомусь голосно і відверто не кажуть - земля ця не розпайовується і вони її роздати людям не можуть. От хай вони,  люди, міркують "більшовики" тишком-нишком, йдуть знов … у «свою» громаду – там хай приймають відповідне рішення. А ми – і розумні, і гарні. Свої. Навіть проголосували " по-своєму" - не "за" і ні "проти. "Утрималися".  Тобто, "ні нам - ні вам. Нікому.

Та й люди карабчіївські - істинно «свої» з тими, хто відстоює тільки свої інтереси. Як з’ясувалося, «поміж дощ» на сесії - вони особисто паї давно отримали, а от їхні діти, онуки, можливо, й правнуки – ще ні. А вони ж, їхні рідні, - теж не чужі. А інтереси всієї Городоцької громади, в яку карабчіївці добровільно увійшли, і яка має чимось свій бюджет наповняти, щоб питання усіх своїх населених пунктів і Карабчієва теж якимось коштом вирішувати, - їм не цікаві.

Не цікавить їх, навіть, те, що від оренди землі за межами їх населеного пункту бюджет Городоцької громади мав би щороку мільйон гривень – окрім одноразового колосального фінансового вливання від аукціону. І тоді можна би було карабчіївцям розраховувати від «свого» мера і «своїх» депутатів Городоцької ОТГ на певні кошти з бюджету всієї громади - на покращення інфраструктури їх рідного села, відтак, на комфортніше життя їхньої сільської громади. А тепер, як, мабуть, скаже їм мерія, хотіли тільки собі землю, а не громаді – то тепер не матиме цієї землі ніхто: ні ви, ні Городоцька ОТГ. Ніхто. Хотіли «собі» якнайкраще, а вийшло погано всім.

«Свої» своїм це забезпечили сповна – при поганій акторській грі (прості недомовки, відтак ненадання людям можливості розібратися в ситуації, а також егоїстичне бажання сподобатися «своїм» виборцям», мабуть, щоб вибирали їх депутатами і далі) забажали зберегти собі гарним обличчя, в результаті, «накрили мідним тазом» конкретний результат – реальні доходи в бюджет громади і карабчіївським людям від того потім користь.

Хоча, у ситуації, яку «розіграли», можна припустити і наступне: земля залишається нічия до пори - до часу. Мабуть, обробляється зараз якась ділянка-друга «підпільно» кимось, як це у нас зазвичай відбувається. Урожай комусь треба ж зібрати. Навіть, якщо й не обробляється, «своє-чуже» знову «править бал» - «якщо не мені і моїм, то хай не належить нікому». Зрештою, потім перейде все рівно та земля Городоцькій ОТГ, а там усім і розвидниться може: свої своїм віддадуть в оренду землю за «копійки», бо на те вони і свої. А чужим, якщо щось і залишиться, піде за «красномовну» ціну. Вони ж – чужі. Так воно…

І нема й на йоту усвідомлення, що нема нації і народу, доки буде у всіх нас оте одвічне розділення на «свій» і «чужий», доки не буде цілісного і перспективного сприйняття, що все - єдине і всі єдині. Якщо всі будуть однакові – і перед Богом, і перед людьми, і перед законом, якщо всі працюватимуть на совість і на спільне благо і всім буде добре загалом у державі – то і кожному громадянину зокрема відпаде ласий шматок від Добра Цілого і Спільного – і сповна.

Та поки кожен хоче тільки собі, гребе лише собі, рве на клапті ціле собі - з того, що залишилося, і горне до себе те, що під руку попадає, забуваючи про спільні законні інтереси громади, району, краю, держави, - доти не буде Добра мати ніхто: ні загалом, ні зокрема.

Та чи хтось зараз про це думає? Навряд чи. Вважає, що інший винен, що так живемо, що так маємо, що так повільно до кращого ідемо - й просвітлення і перспектив жодних у такому напрямку ніяких… Несвідомі.  Чому бідні? Бо не мудрі. Чому не мудрі? Бо духовно злиденні.
І переосмислювати це потрібно уже. І почитати треба вже – кожен з себе.

І чим скоріше дійдемо до цього розумом і серцем – тим більше шансів вибратися з того «добра», яке ми самі собі сотворили і поробляємо й досі зараз, в якому давно опинилися і не вилізаємо і не виліземо ще довго.

І шанс якийсь якщо і є, то вже не нам  він – може, вже нашим дітям, може – уже онукам чи правнукам.
Дав би Бог, щоб хоч їм, майбутнім поколінням, вдалося пізнати на собі оте Істинне Добро, на яке ми собі так і не заслужили.