«Школа має бути В БОРЩІВЦІ». Про це заявили близько сорока мешканців села Борщівка – батьки учнів Борщівської ЗОШ І-ІІ ступенів, котрі приїхали у понеділок 14 травня до Городка і зі свою вимогою не закривати школу в Борщівці побували і у Городоцькій райдержадміністрації, і у Городоцькій міській раді.
Школа – у Борщівці. Така вимога борщівчан. Їм, як вони розповіли, під час виїзного прийому на територію старостинського округу про це повідомили представники Городоцької ОТГ: з-поміж Турчинецької та Борщівської планують залишити діяти Турчинецьку ЗОШ. Борщівську – закрити. Дітей з Борщівки – довозити у Турчинці.
- Чому саме так? - обурюються борщівчани. - Адже у Борщівці проживає 50 діток шкільного віку і у Борщівській, хоча й дев’ятилітці, але вже зараз навчається 45 учнів.
У той час, у Турчинцях проживає всього 16 школярів і у Турчинецькій загальноосвітній школі на часі вчиться 31 дитина, і то – 15 з них – діти із Борщівки і Радковиці.
І перспектива з дітьми шкільного віку на майбутнє у Борщівці краща, заявляють борщівчавни. Вони вже й школярів своїх майбутніх, щоб врятувати школу, порахували: у наступному 2018-2019 навчальному році йдуть у Борщівську ЗОШ у перший клас 6 учнів, у Турчинецьку – 2; у 2019-2020 - відповідно 5 і 1; у 2020-2021 – 5 і 0; у 2021 -2022 – 5 і 0.
«Несправедливо це!», - нарікають батьки, - Борщівська школа – компактніша, усім забезпечена, крім спортзалу, який можемо самі створити – у колишньому приміщенні СБК. І на утримання нашої школи йде зовсім мало енергозатрат та коштів. І учнів у Борщівській ЗОШ більше, як у Турчинецькій. Тож, якщо довозити дітей - то звідти, де їх менше, туди, де їх більше, а не навпаки».
І обіцяють борщівчани піти на все, щоб школа залишилася саме в Борщівці. Про це вони, власне, дуже емоційно та дуже аргументовано говорили – і у Городоцькій РДА, і у Городоцькій міській раді.
Що могли сказати і сказали людям посадовці РДА? Нічого нового.
Створилася Городоцька ОТГ. Борщівка увійшла до складу ОТГ. При Городоцькій ОТГ створено міський відділ освіти – і  на баланс і в управління ОТГ буде в липні передана мережа сфери освіти, і саме там, у Городоцькій ОТГ, мають свої плани і вирішуватимуть, які школи залишати і які закривати.
Мов лезом гострим, врізалися у пам’ять слова районних керівників з розмови із батьками: у процесі цієї освітянської реформи все повинно бути дуже чітко і прозоро, відверто й аргументовано – щоби люди прості усе розуміли і все спокійно сприймали. Не можна зопалу різати «по живому»: люди ж бо живі – і діти, це найдорожче і найсвятіше, що маємо, це - майбутнє наше.
Та й міські керівники, зрештою,  про це саме казали. 
Слухала – і серце кричало разом із  батьками, які прийшли захищати майбутнє своїх дітей і школи. Їм, як і мені, незрозуміло, як так може бути. Все, що не робиться останнім часом – на збитки, на плечі і не на повноцінне і якісне життя, а на сурове виживання простої людини із села, її дитини.
Думала. Як же так виходить? Уродженці сіл і селищ, містечок і міст районного чи обласного значення, одним словом, вихідці з периферії, із різним політичними течіями «вибиваються в люди», тобто сідають у зручні крісла керманичів і дослужуються до впливових державних чи бізнесових мужів або депутатів – районів і країв, областей і навіть держави, і одразу ж про своє сільське (периферійне) коріння забувають.
Ніби пам'ять їм відбиває. Стають якось моментально рухливими гвинтиками-шпунтиками отієї системи - «потужної», ЗВЕРХУ керованої, такими високоповажними керманичами-політиками і господарниками – розумними і балакучими, що «палець у рота не клади», перспективними та ефективними, що рівні їм у світі нема, раціональними та економними, що й за копійку …нехай не кажу, що і де зроблять. Ніби простими людьми ніколи й не були. Еліта.
У звітах один одному і на публіку - «наповнюють бюджети і успішно їх освоюють», «гроші ефективно вкладають і всі галузі успішно розвивають»…
І – у поті чола «все – для людей», «все – заради людей». Та чому ж реалії - зовсім інші? - дуже хочеться їх особисто спитати або втикнути їх носом особисто в оті «їхні реалії». Чому периферію їхню рідну вони ж самі знищують на корені - «з метою економії коштів і в процесі демократичних (?) перетворень у світлі (?) нових реформ»? І над простими людьми чому просто знущаються? Це така «ефективність» нова - по-їхньому? Чи не з отих борщівок–турчинець, бедриковець-варовець, городків-хмельницьких вони родом-дитинством-освітою? Чи не такі ж сільські – міські чи районні школи закінчували? Чи не вони обіцяли у свій час, коли випускалися з тих шкіл і розліталися світом, і потім йшли до влади і десь на перших її сходинках клялися усім до піни на вустах - «ніколи не забудуть рідне село (місто)», «душею і тілом» відстоюватимуть інтереси земляків, «вірою і правдою» служитимуть простим людям і вирішенню їх потреб і проблем… Клялися ж так. І стали ж таки кимось. До губерній і до києвів дослужилися. І можуть же вирішувати – щось, якось, з кимось – з такими ж, як і вони. Все можуть. Аби ж хотіли. А чи роблять це тепер - в рамках отих своїх обіцянок і ними пропонованих реформ? Чи в інтересах  це – не в особистих і системи, а простих людей-земляків?
Як бачимо, за роки незалежності їх, повноважних, стільки до влади прийшло, там відсиділо і «на людей відпрацювало» стільки, що й не злічити. Разом з тим, жити простим людям не стало краще. Їм, керманичам, дійсно, і жилося, і живеться добре. А українським селам і містечкам і їх жителям - ні. Чому так? Може, тому, що вони, високоповажні, вже в селах тих не живуть? І своїх дітей по сільських дорогах у сільські школи не водять-не возять: їхні діти навчаються у престижних школах і вузах – у столиці і закордоном.
Чи то про рідні вотчини вожді забули, чи й не звідти родом? Чому тоді їм у рідні містечка-села і в їх розвиток і копійки з державного чи якогось іншого бюджету шкода? У законах, постановах, рішеннях бачимо відповіді: своїми силами борсайтеся або втікайте з села: світ великий.
От вам і вожді. От вам і реформи. От вам і децентралізація. А як глянути правді у вічі  – навпаки, ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ влади.
Ми керуємо вверху – ви працюйте там, внизу. Самі хотіли більше повноважень на місця? – нате вам. Самі хотіли вирішувати свої питання? – та будь ласка, хоч сто порцій. Самі  й собі – і за свої кошти. Нате вам: адміністративну реформу з ОТГ і якусь частину коштів вашого місцевого бюджету, своїх місцевих керманичів і своїх власних клерків-службовців як виконавців. І рулюйте по повній. Все - самі, все - своїми руками. САМОврятування у вас. Ми тут – ні до чого. Керуємо зверху тільки.
Роздавайте самі (але коли і кому скажемо, бо керуємо ми, а ви тільки проголосуєте своїми руками) ваші землі. Закривайте самі (ми так вже вирішили, а коштів у вашому бюджеті на все катма, і ми не дамо) свої школи і ФАПи.
САМОуправляйте на місцях або беріть на роботу потрібних посадовців самоврядування - за мінімальну чи гідну зарплату зі свого бюджету. Як самі захочете.
Лікарня нормальна – тільки одна, в одному із трьох районів області, які вже і не область! Школа - тільки одна, з дітьми зі всіх населених пунктів - в одне велике село або в місто, бо районів стільки не буде: струться якось уночі з мапи країни.
І будинок культури – теж один, на всіх, бо грошей нема на шоу та забави – працювати вам саме на периферії треба. І музей чи театр, чи кінотеатр, чи сучасна зона відпочинку – одна, і то - в область чи в столицю, бо «нераціонально кошти з місцевих бюджетів на дурниці витрачати».
І - серце кров’ю обливається, коли на одну дитину в сільській чи міській школі в рік в 20-30 тисяч гривень чи трохи більше – фантастично дорого, витратно, шкода, а на утримання одного чиновника якогось протухлого міністерства чи народного депутата в місяць 150-500 тисяч гривень – це нормально. Навіть, мало.
«Треба давати більше, - верхи вирішили, – щоб не спокушали його збоку  «хабарями" і в державі корупції не було» .
І бачимо, що робиться – і що буде з селом, з нами, з нашими дітьми, знаємо.
І розуміємо – не буде взагалі малокомплектних сільських і міських шкіл, ніде: ні в Борщівці, ні в Турчинцях... І ні в Чорниводах, ні  в Бедриківцях,чи у Кремінній…
В Городку буде чи будуть дві-три школи. Бо саме це ЕФЕКТИВНО – і «в рамках реформи», сказано. Централізація, ж бо - до одного,  якогось більшого центру наближення.
Та ми боїмося про це публічно всім сказати – і мовчимо. І підіграємо, і підспівуємо «потрібній» і «правильній», такій тихій і заспокійливій-колисковій мелодії зверху, що в унісон із «гвинтиками і шпунтинами» всієї отієї гнилої старої системи внизу, яка заодно - і працює тільки НА СЕБЕ.
І так не можемо пояснити самі собі і людям, чому все саме так, а не інакше. І не можемо ні на що вплинути і бо’дай щось змінити чи щось і когось захистити – не те що простих людей, із якогось малого села, а й - у більшому селищі чи в місті. Навіть самих себе захистити не можемо, бо скоро й самі можемо залишитися без шматка хліба: без роботи і зарплати можемо бути вже – а до пенсії, як до неба,  і чи доживемо до пенсійного віку при таких умовах - то навряд чи.
Навіть своїх дітей не захищаємо, які по чужих містах і по чужих світах – живуть і заробляють, уже самі собі, і на прожиття, і на придбання помешкання деінде, тільки не на рідній землі, бо тут і місця, і роботи для них нема…
Чому так? Чому не інакше? Чи не ми самі винні у цьому? Мовчимо. Сприймаємо все, як належне. Так живемо, як дозволяємо управляти нашим життям.
Як чую - «ну що тут поробиш - життя таке», «проти системи не попреш», «всі так зараз живуть», «я – як всі», «так треба», «така наша карма»...
Так  живе ТОЙ, ХТО МОВЧИТЬ. Ті, кому всерівно і хто ніколи ні в що не втручається. "Наша хата скраю - ми нічого не знаємо". От тому, що " все і всім - скраю" - і так погано живемо. Всі. 
Невже навіть не усвідомлюємо, що вустами борщівчан кричить зараз уся країна: ЩО МИ РОБИМО? Навіщо ріжемо ПО ЖИВОМУ українське село і країну? Кому це потрібно? Людям? Яким? Оголосіть, будь ласка, увесь список.
Знаємо ж бо достеменно, і навіть собі боїмося це сказати: за борщівчанами услід прийдуть інші сільчани: сирватинчани і варівчани, хоптинчани і кузьминчани, навіть, містяни… Що їм скажемо? Ми – такі ж прості люди, як і вони. Невже не можемо поставити себе на їх місце? Якщо ми вже - не на їхньому місці...
Невже не можемо себе спитати, чи це їм потрібно? Чи мені це потрібно? Чи кому це потрібно?
Уявіть, врешті, що саме ВИ проживаєте в Куманові – у батьківській старій хатині, бо на свою у Городку коштів за життя і за праці в селі так і не назбирали. І школу Хоптинецьку, яку закінчили і батьки ваші і ви, закривають. І вашу дитину або й кілька діток ваших дорогами розбитими, снігами засипаними повезуть автобусом промерзлим і стареньким, невідомо, чи цілим і справним, до Лісовод чи до Городка чи до Сатанова (не важливо, куди) – навчатися. І у тому автобусі - ваша дитина, і вчитися вона, хоче чи не хоче цього, їде щодня, тим холодним автобусом, тими поганими дорогами, у ту чужу школу - навчатися серед якихось чужих, не з рідного села, дітей - у чужому далекому місці.
Уявіть зараз, як це вам – на місці тієї дитини? Як це вам, батькові чи матері тієї дитини?Як це їм - кожному сільському мешканцю, долю якого вирішують вже, хтось, десь, у якихось великих і малих кабінетах і в усіляких сесійних залах, чиїмись руками. І незрозуміло, хто, чому, навіщо. На користь КОМУ? На користь ЧОМУ?
А це все уже є і далі буде. І саме тому, що …нам усім це байдуже. Ніби й нікого це не стосується. І, в першу чергу, саме тому, що …все це не стосується тих, хто приймає це рішення «в верхах» і «в низах» - і їхніх дітей. Це стосується всього лиш когось - далекого і нереального (неіснуючого навіть у скупій уяві) - мешканця села і його родини.
Саме тому, що …йому, високоповажному і самодостатньому за рахунок інших керманичу, село - це - «неефективне використання коштів з бюджету», «нераціональні і недоцільні фінансові витрати», «неекономний розподіл бюджету», «не на розвиток, а на проїдання» , бо «на розпилення фінансового ресурсу на утримання чисельної мережі освіти чи медицини».
Бо ці кошти – людям і їх дітям, а не йому. Тому це - нереально. Бо це - для села. Бо – комусь це, в селі, для повноцінного життя там. Бо не потрібно село йому - а значить нікому.
І що в цьому випадку можу я? Та, мабуть, тільки одне - не голосувати «за» такі реформи, за такі рішення і за таку «соціальну» політику. І - бути простою людиною, яка заодно із людьми – із селом і його мешканцями. Навіть - якщо це не до вподоби отим різного сорту, що всі – «ні к чорту», можновладцям і їхній системі.
І що можете ви? Та, мабуть, тільки одне - не мовчати. Як це робить Борщівка, котра є першою ластівкою і котра першою висловлюється голосно проти того, що стосується зараз її дітей, її села - і не тільки…
Адже питання Борщівки, як на мене, проблема, яку вона піднімає перед громадою і районом і світом – це та плиточка доміно, яка вже падає – і, штовхаючи інші, такі самі, рушить ущент усю недосконалу і хитку суспільну конструкцію.
Все, що поряд з нами, вже починає торкатися, торкається чи торкнеться скоро усіх нас. Держава ж бо – один цілий організм. Якщо дає збій, болить і починає відмирати одна клітина – і якщо не звернути на неї увагу вчасно, не починати лічити її, щоб врятувати - то хворіє і поступово відмирає увесь організм. Може, пора вчасно діагностувати недугу, почати лічитися - і рятуватися? Чи пора вмирати?