Прикро бачити й усвідомлювати: люди так хотіли жити в демократичній державі, так покладали надії і вірили, що після зміни попереднього керівництва держави, яке «прийшло всерйоз і надовго», що після стількох людських жертв і втрат життя пересічного громадянина нарешті зміниться на краще, та, на превеликий жаль, нема цього, нема. І з кожним днем все більше й більше відчувається: «покращення життя уже сьогодні» для простих людей і не стартувало – не те що наступило.

І вираз «по-новому» сьогодні, зрештою, слід відкрито трактувати, як «усіма заїждженими старими методами». Бо й кадри усі - «старі», і нове «мислення» цим кадрам не те що недоступне, а навіть і не снилося. І діяльність тих кадрів така сама – стара і без результативна. Як ото старою мітлою мести подвір’я: із мітли – тріски навсібіч і курява стовпом, а порядку як не було, так і нема і не передбачається.

І вилізання суспільства «на білий світ» із комуносовєтського болота, що затягнуло по самі  вуха всерйоз та надовго, здається майже неможливим. Хіба що до керма прийшли би зовсім «свіжі» - молоді менеджери та управлінці, з новим світоглядом та новим розумінням державотворення і встановлення сучасних світових демократичних цінностей. Хіба що…

Та поки що розуміємо добре - це по воді вилами написано: стара система, що глибоко, до плазми землі, щупальця свої пустила, уперто не дає себе викорінити й знищити. Іще довго вона не допустить до управління держави, країв, районів і громад нові свіжі сили – задля змін, задля поступального розвитку.

Її, стару систему, загалом задовольняє все, як є. І декларуються, і пропагуються, і поширюються лише «нові» гасла та обіцянки. А діяльність керівників «зверху» - і до самих дрімучих «низів» відгонить, неначе аміаком, старими-дірявими і протертими наскрізь, відміненими і забороненими ніби – то на законодавчому рівні комуністичними шляхами і методами.

І народ усе це бачить, якщо бачить, і вроді би й щось розуміє, якщо розуміє. Зрештою, все «ковтає» – і мовчить. А чому мовчить – невідомо. Хоча, у даному випадку, зрозуміло, що мовчати не можна і не треба і не хочеться. Але, що поробиш, люди кажуть - його, народу, думку і голос, ніхто не чує, знати його потреб і проблем ніхто не хоче, відтак, і не бере до уваги народ ніхто взагалі. Топчуть «нові» горе-керівники людей, як півні курей у курниках, при цьому, з глибокими переконаннями щирими – це і є «правильно», це такий «шлях розвитку», це – справжня демократія.

Та й «господарюють» «верхи», аж гай шумить і дерева гнуться – кошти на «ефективне господарювання» людські, тобто з бюджетів усіх рівнів, кидають незліченні. Та того «ефективного господарювання» ніде не видно,бо результатів від нього – нуль цілих і нуль десятих.

І прості люди у цій «ефективній діяльності господарській» - на останньому місці, тобто - до одного місця.

Як приклад – сюжет у новинах обласного телебачення. Там – мер і заступник мера – щасливі, радісні, усміхнені. Ефективні. Мовляв, раніше якихось 70 мільйонів гривень було у бюджеті міста, на часі – 170 мільйонів гривень у бюджеті громади. Чого ж не радіти? Радісно. Он і техніку потрібну – будувати, ремонтувати, розчищати і ремонтувати - комунальному підприємству придбали, і КП «Городоккомунсервіс» «на ноги поставили» - не збиткове тепер воно, а прибуткове.

Одним словом, «живе і працює громада - на себе заробляє», кажуть, і «керівництво її іде правильним шляхом - до світлого майбутнього, і комунальне підприємство, уже як факт, розвивається і процвітає.

То чому тоді, питаннячко на засипку меру, мерії та комунальникам, тарифи на усі комунальні послуги вони підняли мешканцям Городка з 14 серпня цього року (саме тоді було прийнято відповідне рішення виконкомом)?

Підняли, попри те, що городоччани, які взяли участь у громадських слуханнях (вони це підтвердять), будь-яке підвищення тарифів «на корені зарубали».
Підняли, попри те, що абсолютно не обґрунтовані ці тарифи – «від ліхтаря» обраховані. Підняли – щоб подбати про себе і про своє КП, яке прибуткове – і розвивається. Підняли – бо хто ж про них, братчиків-громадчиків, таких бідних і нещасних, подбає, як не вони самі за себе. Підняли, щоб коштів побільше від населення залучити і наповняти рахунки підприємства з уже майже жебрацьких сімейних бюджетів простих городоччан і його й далі розвивати. Тільки про городоччан, які обрали міську владу цього скликання, та сама міська влада чомусь не подумала і не подбала.

І коли хтось із керівників ОТГ сказав пресі, що «громада працює», то, по Фрейду, це було сказано дуже чесно і точно. Дійсно, сама на себе громада, без них, очільників і керманичів та «умілих роботяг», і працює, і наповняє бюджет. Сама громада своїми руками все робить, і за роботу їй ніхто нічого не платить. Бо «у бюджеті громади коштів нема», сказано, як відрізано, мерією.

«Ідіть у приймальню депутата чи в адміністрацію» - єдині слова, які, здається вивчили, знають і кажуть городоччанам - простим мешканцям громади мер і його заступники. (Зовсім скоро і до губернатора, вочевидь, звідти «посилати» людей будуть, бо куди ж пошлють? - бюджет району невеликий та й «одіозного» і некерованого ними очільника у адміністрації тепер не буде).

Чи то дорогу міста або села якогось, чи то подвір’я у багатоповерхівках міста ремонтувати, чи то на приміщення соціально-культурної сфери, щоб не розвалилися зовсім, кошти на ремонт з бюджету виділити – а дзуськи!

Коштів нема ні на що. Крапка. Та обласним медіа у палких промовах міських керманичів – зовсім інше: 170 мільйонів – бюджет громади. Але з цих 170 мільйонів громада поки що отримала цілого облизня. Чому? Бо 170 мільйонів із бюджетів усіх громад, що об’єдналися довкола міста, кошти «йдуть» , як у прірву, на «проїдання» - на зарплатню апарату і бюджетним установам і на найнагальніші (авральні) щоденні потреби.

А на розвиток громади і, головне, на людей, які входять у громаду, дюдей, які громаду підтримали і створили, які тут проживають, поки що з бюджету громади, може, якісь копійки використовуються. А навіщо? Люди – тільки тоді люди, бо про них лише тоді згадують, коли до влади обиратися потрібно: щоби на вибори прийшли, славні передвиборні обіцянки послухали – і всі дружно проголосували. Не за тих,правда, кого серце і здоровий глузд хочуть, а за тих, кого сказали - «треба».

І проголосували. І вибрали. І що? Та як у тому відомому гумористичному фільмі з Шуриком, де телевізійники сюжет про будівництво знімають.
«Працюємо! Взяли колоду! Несемо. Рівненько! Гарно! Не показуємо, що важко! Не показуємо! І – усміхаємося, усміхаємося, усміхаємося! Все - знято».

От як, до прикладу, на сумнозвісному стадіоні «Колос» - щоп’ятниці, після роботи, де вже традиційний «комуністичний суботник» - руками працівників бюджетних установ громади. Всі працюють - дружно і, головне, «радісно». Працюють - рук не покладаючи, у поті чола, в тридцятиградусну спеку, радісно і щиро посміхаючись. Щасливі… Бо разом. Бо працюють.

А мер, тим часом, у новенькій напрасованій сорочці, поміж людей повагом ходить, до роботи їх завзято залучає і спонукає, десь когось підхвалює,чи «цеу», чи надихаючі на подвиги інтерв’ю наліво-направо роздає. Ще й врочисто обіцяє – «суботники» такі повинні бути повсякчас - і тепер будуть. І працювати у місті і на благо міста мають всі - і будуть усі. Так само - в усій громаді. Так мер сказав. І всі слухаються мера. Бо ж самі собі його вибрали.

«Місто має бути чистим і красивим», - каже мер. Дарма, що красота має наводитися і наводиться руками городоччан. І його, мера, та й усієї мерії, заслуги в подібному «розвитку» міста – ніякої. Адже, уже правду і відкрито кажуть городоччани меру: «Колос» не прибирати, а капітально ремонтувати потрібно. І не руками та безоплатною працею підлеглих, а значними коштами з бюджету громади – і руками спеціалістів - робітників та будівельників. Звісно, за відповідну оплату праці.

Але цих слів від народу істинно обраний мер не чує. А кого мер чує? Навіть себе мер не чує. Бо якби мер чув самого себе, то б і інших він почув, чи то пак, нутром своїм усе відчув – щось не так робиться, щось не те виходить.

От почув він, до прикладу, мешканців вулиці Корольова, що у Городку? Вулиці, якщо хтось не знає, - яка біля і за райвійськкоматом: із одного боку веде у самісінький центр Городка, до вулиці Грушевського (між будівлями аптеки та держказначейства), а з другого боку «впирається» у ту ж саму центральну вулицю Грушевського – але вже з боку Нового пляжу (поряд із приміщенням кафе і автомийкою). Тобто вуличка уся – на схилах. І навіть пройтися, не те що проїхати, цією вулицею, тобто дорогою на цій вулиці, уже взагалі неможливо. Суцільні катакомби та вирви, вимиті дощами і вибиті крупним щебенем, яким колись дорогу всипали і який потоки води з горбів позносили у низини.

І бідкаються мешканці вулиці, і вже неодноразово звертаються до мера і в мерію, мовляв, таж зробіть щось – центр міста ж бо! Ага, почули…

І що робити з ними, з отими керівниками міста, які на звернення численні не реагують? - питають люди.

А взяти їх усіх за білі руці, посадити силоміць у власні автівочки-іномарочки і прокататися усім весело і дружно, з вітерцем, вздовж по Корольова – туди-сюди, туди-сюди… Може, тоді вони людей і почують, і дорогу по Корольова таки відремонтують…
Але ж такі методи не є моральною нормою для впливу на тих, кого люди найняли на управління громадою, скажете. А нереагування на звернення громадян, а невиконання своїх передвиборних обіцянок - працювати на громаду і її мешканців, а відмовки, що нема коштів і глухоніме відмовчування та уникання зустрічей з городоччанами й не проведення ремонту вулиці – це норма, це такі «нові» методи роботи, цілком допустимі для керівництва ОТГ?

Чи, може, «нормальним» є започаткування керівництвом громади «Нової школи» у закладах освіти? От самі посудіть. Школа «Нова», аки немовля, аки витвір небесний, що із Божої глини і руками Самого Всевишнього вперше в історії цього світу зліплений. То й методами абсолютно новими, сучасними, демократичними і прогресивними - ПРОЄВРОПЕЙСЬКИМИ – вона, вочевидь, з перших днів її появи на світ Божий вводитися в дію повинна.

Про це ж на всіх шпальтах друкованих видань і на всіх інтернет-ресурсах тільки й мови. Так і сказано – і сто разів наголошено: уся відповідальність за введення в дію і за діяльність «Нової школи» - «в руках і на плечах» тільки держави і органів місцевого самоврядування. Не вчителів і батьків і дітей – а місцевої ВЛАДИ, в управлінні якої – сфера освіти.

«Новий» освітянин, як каже міністр освіти, покликаний бути тільки ВЧИТЕЛЕМ. Не безоплатним «старшим - куди пошлють» у провладців - не прибиральником, не землеробом, не будівельником, не муляром чи штукатуром або художником-оформлювачем тощо. Тільки вчителем. Вчитель має виконувати тільки свої посадові обов’язки - «сіяти добре, розумне, вічне» у головах і серцях дітей, щоб міцні і сильні «сходи зійшли» і щоб «гарний урожай» як знання потім був зібраний суспільством у майбутній еліті країни. От і усе.

Це – на папері й у «нових» освітянських законах. А в реаліях і на місцях як? Та не так. Нате вам, люби й милі учителі, фарбу, розчинники, пензлі - й до 1 вересня щоб «Нова школа» була готова, щоб все було зроблено вчасно – і на найвищому рівні!

А яким чином це має бути зроблено, якими руками і якими коштами – не сказано. Так як в «старі комуносовєтські часи» - провіреним старим дідівським методом? Ну звичайно… На рахунок «раз!» усі дружно фарби взяли з розчинниками і пензлями – усмішки на обличчях «намалювали», щоб ніхто і не здогадався, що на душі тошно, і щоб всі довкола побачили – ви, вчителі, тепер живете і працюєте абсолютно «по-новому»: і фарбуєте, і меблі та приладдя (благо, за державний кошт - субвенцію з держбюджету місцевим бюджетам на умовах співфінансування з міського бюджету - придбані) розвантажуєте, носите, розставляєте, і чого ще не вистачає – самі правдами і неправдами роздобуваєте… І – творите, творите, творите. Оту абсолютно «Нову школу»...

І, як і раніше, у старі комуносовєтські часи, не спить ночами простий вчитель «Нової школи» - тяжку думу думає, як усе належним чином зробити. Потім кличе на підмогу, кого може: батьків і дітей, дружин і чоловіків, братів і сестер, кумів, сватів, сусідів і просто знайомих та незнайомих майстрів і спеціалістів.

Про батьків учнів, та й самих учнів, правда, старших класів, не забуває вчитель. І – до роботи. Всі дружно, всі разом – і весело, і радісно, і з усмішками на обличчях. І – на результат. Не простий – а суперовий!

І зрозуміло - керівництво громади тільки руки задоволено потирає і хвалить - не нахвалить освітян: «От молодці!», «Ох, як усе гарно робите!», «От як класно у НАС вийшло!».

Вийшло. Та не у Нас. Не вашими руками роблено - людськими. І, знову ж таки, не ваш це результат – людей. Замість вас вони все гарно зробили – і безоплатний цей труд їхній. Ані копійки за роботу цю не потрачено з місцевого (тут – МІСЬКОГО чи ОТГ) бюджету.

А мали ж би бути потраченими кошти за роботу. Чи не так? Про введення в дію проекту «Нова школа» мала би заздалегідь подбати місцева (тут – міська, ОТГ) влада. І проект на здійснення усіх робіт щодо запуску в дію відповідного проекту мала б та сама міська рада заздалегідь виготовити. І кошти потрібні під даний проект у бюджет громади керівництво ОТГ мало б закласти. І найняти відповідних спеціалістів, які вправно, швидко, професійно – за відповідну оплату з бюджету громади - роботу, яку знають і робити вміють, професійно би виконали.

Саме РОБІТНИКИ-СПЕЦІАЛІСТИ, як це робиться в нормальному цивілізованому демократичному світі, мали оформляти оті класні кімнати і коридори у освітянських закладах. Не вчителі, не учні, не городоччани – своїми руками і безоплатно.

Тож, дійсно, саме їх, вчителів і простих городоччан, а не «провладців» громади, заслуга в тому, що «Нова школа» запрацювала у громаді – і успішно, і вчасно. Люди спрацювали знову ж таки самі – своїми руками, своїми силами, своїми нервами і думками. Як кажуть у народі, своєю кров’ю і своїм потом.
А що мали б освітяни у даному випадку зробити? – запитаєте. А дати їм, керівникам громади, яких найняли на роботу, бо їх обрали, оті самі пензлі,ті розчинники і фарби – і змусили саме їх фарбувати і розмальовувати освітні заклади ТАК, ЯК ВИМАГАЄ законодавство. Щоб вони дарма зарплатню в ОТГ (160 мільйонів річний фонд зарплати апарату ОТГ) не отримували - нехай працюють…

І лопату в руки також варто дати саме їм, коли треба щебінь на вулицях розгортати чи траншеї під водогони копати. І мітлу та сапу, і мішки чи носилки їм у руки – щоб «Колос» вдень і вночі прибирали і ремонтували, якщо не мають розуму і коштів новими сучасними європейськими методами провести повну капітальну реконструкцію спортивного комплексу.

І на «патички» весною – обрізати молоде пагілля обабіч доріг і білити стовбури дерев у придорожніх смугах – тільки їх, не працівників бюджетних установ та організацій, відправляти потрібно.

Саме від них, громадчиків, було стільки нарікань, що «вража» адміністрація кошти громади району кілька років поспіль «не економила – розпиляла наліво-направо». А якщо людською мовою - закладала адміністрація кошти до районного бюджету, потім їх виділяла їх поступово місцевій організації з обслуговування доріг на очистку придорожніх смуг. Відтак дорожники місцеві роботу і якийсь заробіток мали, і працівників бюджетних установ тоді ніхто не чіпав – не примушував чистити придорожні смуги від молодого гілля, косити трави, прибирати узбіччя доріг тощо. Тепер, вочевидь, буде все знову «по – новому», тобто – як раніше, в «старі» часи: усі дружно – «на патички».

Хоча, якщо подумати добре, то прості городоччани-бюджетники повсякчас працюють - і за свою роботу отримують МІНІМАЛЬНУ зарплатню, яку провладці трактують у всіх звітах як «середньомісячна заробітна плата».

А братчики -громадчики тільки «керують» і собі коханим з бюджету громади «беруть» за це зарплатню по максимуму (а що собі, коханим, шкодувати?). То, зрештою, мабуть, хай саме вони трохи попрацюють замість простих городоччан - і на благо городоччан, які їх обрали. Хай саме вони роблять усе своїми руками і своїми кровними. Хай саме вони, нарешті, покажуть світу не чужі, втім, ними присвоєні, а суто СВОЇ результати - їхнім потом і їхньою кров’ю зроблені...

І - на завершення та на перспективу. Допоки кожен із нас, дорогі земляки, не поховає в собі «старе комуняцьке мислення» і старі «совєтські» страхи й принизливі відносини – «начальник-підлеглий» - із тими, хто вже не призначений зверху, а кого ми самі, своїми голосами НАЙНЯЛИ на роботу, обравши якось на чергових місцевих виборах; допоки кожен із нас не поховає в собі назавжди раба чи безглузду і у всьому послушну вівцю в отарі, яку «пастух» дбайливо випасає і потім урочисто веде на забій; допоки кожен мовчатиме і тишком-нишком чекатиме, що хтось колись звідкись прийде і щось змінить, а він благополучно відсидиться в корчах і вкінці успішно пожинатиме плоди інших, - не виліземо ми, шановні, із «комуносовєтського болота» ніколи, не станемо ніколи на шлях елементарного розвитку країни, краю, громади, не будемо жити гідно, чесно, справедливо і щасливо у майбутньому – у справжньому новому, демократичному, цивілізованому і процвітаючому суспільстві.

У суспільстві, за яке загинули і гинуть і досі наші свідомі співвітчизники.
У суспільстві, яке має розбудовувати і за яке має нести відповідальність КОЖЕН. І - НА СВОЄМУ МІСЦІ.

Чи можемо ми це? Чи виберемося ми самі з себе – і з минулого? Чи залишимося ми й далі там, де, можна сказати, намертво застряли? Чи там, у в’язкому й глибокому болоті, нам і місце..?