Кажуть, наш народ – надто терплячий та пасивний. Можливо. Зрештою, останнім часом, все-таки, щось із нашими  людьми діється. Дехто пояснює це тим, що народ втомився від дороговказів, які ведуть не туди, куди потрібно, і поступово самі знаходять напрямки і шляхи  вирішення тих чи інших проблем свого життя. Це теж можливо. Але, як на мене, суть – в іншому. Зміни відбуваються у свідомості людей - тих, які хочуть змін. І саме тоді, коли  люди прагнуть таки  щось змінити в своєму житті, яке їх не влаштовує – вони опиняються перед вибором: вирішувати дану проблему, змінюючи те, що не влаштовує, чи опустити руки і …опуститися на дно системної та тотальної багнюки, яка засмоктує суспільство все глибше і глибше.

   Тож той, хто не хоче опинитися на дні болота під назвою «Система державного управління, що розвалюється», пробуджується від гіпнотичного сну, у який система заганяє суспільство через підпорядковані їй ЗМІ та, зокрема, через монотонні та солодкі до нудоти  «живі спілкування» з народом представників системи, у яких уже звична констатація: «У нас – все чудово».

   А пробуджуючись, люди бачать зовсім іншу картину – не все так добре солодко і гладко як обіцяли, у чому переконують, і що не є насправді. Тоді – що робити? Напевне – діяти!

   Свідчень такого пробудження громадської свідомості і дій громади по захисту свої прав і питань щодо вирішення нагальних проблем громади в країні, як кажуть, - хоч греблю гати… Тільки усе суспільство про це не знає – нема публічного доступу до всієї інформації. Втім, дещо люди знають – завдяки  спілкуванню поза межами впливу системи – у просторі, не підвладнім її контролю та корекції…

   Загалом про Україну говорити не будемо. Зокрема – про наш район.  Конкретні приклади…

   У Курівці громада села у 2005 році вирішила збудувати в селі церкву. Зводити православний храм взялися за благодійні та власні грошові внески. Справу, у яку люди вкладали душу, продовжив інвестор – директор ТОВ «Мрія Поділля» Іван Гута, посприявши коштами на завершення будівництва. Як казав людям, для них це будується – щоб були з Богом… І хотіли завжди люди в селі церкву Українську - щоб на рідній мові там правилося. Про це постійно наголошували і керівництву села, і своєму благодійнику. Та коли справа була доведена майже до кінця - залишилося поставити хрест, двері й   завершити внутрішні будівельні роботи, - з’ясувалося, що документи, які посвідчують наявність церкви на території села Курівка і приналежність її до певного патріархату – не того, що люди бажали, УПЦ Київського патріархату, а того, що займає домінуюче місце в нашій державі в плані діяльності релігійних общин –УПЦ Московського патріархату – уже є. Ніхто й не поставив вірян про це до відома. Нікого й не хвилює, що нема протоколу зборів громади, який погоджує заснування церкви, тобто згоду вірян на приналежність храму до даної церкви, або  -  на обрання віросповідання (відповідно до діючої Конституції України). Люди, котрі стояли біля витоків заснування церкви й всіляко сприяли її будівництву і започаткуванню служіння громаді, вирішили переконатися й засвідчити письмово, яка церква у селі потрібна: Київського чи Московського патріархату. Зробили це вони цивілізовано – пройшлися селом зі списками людей і зібрали підписи. З’ясувалося, що 280 підписів люди поставили за УПЦ Київського патріархату.  На збори вірян, які провели згодом церковні служителі, щоб переконатися у виборі громади і, як кажуть,  наставити її на шлях істини,  прийшли 98 сільчан, котрі, після запеклих обговорень,  знову ж таки більшістю голосів (76) підтвердили свій вибір. Відтак, у селі, як кажуть слуги Божі  Московського патріархату, виник розкол. Вони не бажають втратити свій контроль над храмом у Курівці й погрожують…подати у суд. Кого? Так-так. Громаду. Ту саму, яка будувала храм. За своєї ініціативи і не коштом тих, хто планує позиватися до суду, щоби відсудити церкву, яка  по праву належить людям. Віряни у свою чергу не планують здаватися – відмовлятися від своєї церкви – терпіння і сил, як кажуть люди, їм вистачить, бо за ними – Бог і Віра. Днями вони  звернулися із листом до Патріарха Київського, щоб взяв їхню церкву на приход.

   Чим закінчиться цей спір, невідомо. Адже усі розуміємо, що у нашій державі можливо все. Але боротьба за церкву – у розпалі..

    А буквально днями у районі знову був зафіксований спалах громадської активності. Мешканці сіл  Скіпче, Сирватинці та хутора Вербична  повторно  зібралися біля адмінбудинку ТОВ ім. Чкалова, щоб виразити своє невдоволення керівництву з приводу не розрахунку інвестором за майнові паї та низьким процентом оплати за земельні паї. Люди  тривалий час зверталися усно до керівництва ТОВ ім. Чкалова щодо розрахунку за паї по майну, а потім написали письмове звернення, у якому поставили конкретні вимоги до інвестора і керівника товариства, майже усі підписалися під ним.

    Збори пайовиків були емоційно бурхливі. Люди обурювалися непрозорою діяльністю підприємства і не в тій мірі, у якій їм би хотілося, розрахунками за земельні паї.  Сільчани поставили питання руба: якщо їхні умови не будуть виконані – підуть на вкрай радикальні кроки.  Директор ТОВ ім. Чкалова  Володимир Москалюк пообіцяв забезпечити пайовикам зустріч із представником інвестора, який розставить усі крапки над «і».  І не обманув. Зустріч пайовиків із Ігорем Зваричем, начальником департаменту земельних ресурсів ТОВ «Мрія Поділля» відбулася того ж таки дня. Усі проблемні питання були обговорені, компромісні домовленості досягнуті.

    Тож, як свідчить народна мудрість, «Під лежачий камінь вода не тече». Люди, вочевидь, самі повинні вирішувати – «Хочу жити краще – маю для того щось робити» чи «чекати з моря погоди» і потім ненавидіти увесь світ і всіх у світі за те, що життя чомусь складається не так, як би хотілося.