За більше як півтора десятиліття, відколи працюю журналістом, життя додало неабиякого досвіду у спілкуванні з людьми й у  практикуванні в журналістиці. А також упевненості - з кожною людиною можна порозумітися. Головне, вислухати співбесідника, вникнути в зміст розмови, зрозуміти, на яких аспектах співрозмовник розставляє акценти. І вже в контексті полеміки досягти розумного компромісу й результату, що задовольняє обидві сторони.
   Втім, як з'ясувалося нещодавно, є люди, з якими взаєморозуміння досягти неможливо. Як неможливо увійти в помешкання, де не відчиняють двері, так і нема можливості достукатися до здорового глузду, якого нема. Це, зокрема, про ситуацію щодо конфлікту з головою Городоцької адміністрації Володимиром Вербановським...
   Як завжди, отримала завдання редактора відвідати засідання чергової сесії Городоцької міської ради, підготувати й подати у наступний номер районної газети й до телепрограми "Новини Городоччини" інформацію про перебіг подій засідання і про прийняті депутатами рішення. Як завжди, була присутня на сесії, опісля описала події, не коментуючи їх. І раптом - як грім серед ясного неба: телефонний дзвінок голови в переддень свята 8 Березня, категорична вимога не використовувати вельмиповажного прізвища без погодження з ним, інструкції - що писати, про кого писати, як писати. Усе  це, звісно, можна було, проковтнути - робилося це неодноразово. Але коли дійшло до грубих погроз, брутальної лайки з вульгарними приниженнями людської гідності та явного нервово-психічного зриву можновладця (до того ж, у присутності колег і друзів) - неповага до чиновника поглинула повністю: як усе це розуміти? чи можна піддати вчинок керівника розумному аналізу? чи має право так поводитися посадова особа такого високого рангу? як він тоді "спілкується" з пересічними городоччанами, майже незахищеними від нього у правовому полі, якщо так поводиться з журналістом, котрий не є йому підлеглим, водночас, є таким самим депутатом Городоцької районної ради, як і він сам. Дивує те, що поки був простим депутатом від маленької опозиції, брутальним не був. Правду кажуть: "Не дай Бог з Івана пана - якщо з пана пан, то може бути пан, якщо з хама пан, то може бути тільки хам".
   Голова райдержадміністрації певно не знає, що з цього приводу сказав Томас Гоббс: "Спілкування - це великий засіб пізнання. Однак, саме воно і є засобом бруду і помилок. І саме зловживання словами призводить до бунтівних настроїв і до дезорганізації громадян".
   Дуже захотілося одразу ж піти у книгарню й купити та вручити Володимиру Вербановському розмовник-довідник із загальноприйнятими правилами спілкування  людей у цивілізованому демократичному суспільстві, до якого всі так прагнемо. Та чи допоможе довідник, якщо у чиновника немає елементарного виховання, бажання удосконалювати себе з роками і порожнеча в душі вроджена? Тому терпіння вихлюпнулося через край  переповненої чаші.
   Зрозуміла - якщо подарую, то так продовжуватиметься й далі. Знаю з досвіду - принижують завжди тих, хто дозволяє себе принижувати. Але ж як захищатися від таких нападів брутальності владоможців? Як прийнято у світі - в суді. А в нашому випадку "найгуманнішого в світі суду" принагідно згадати про бабцю, котра вміла ворожити: "Як не вмрем - то будем жити!"
   І нехай сьогодні одні засуджують мій вчинок, мовляв, треба було не звертати уваги на ті грубощі, або "поганий мир - кращий за гарну війну"...
   Нехай інші з обережністю та острахом обминають, боячись, щоб не зачепив їх гнів очільника (від цього не застрахований у будь-яку мить кожен)...
   Ще інші нехай мовчки збоку спостерігають, із нетерпінням чекаючи "фіналу драми" (колись-таки усе це мусить скінчитися)...
   Нехай. Але якщо сьогодні хтось не зупинить це свавілля, то завтра на моєму місці може опинитися мати, дружина, сестра, дочка, подруга цих "суддів" та "мудрих і обережних глядачів". Що тоді вони казатимуть і робитимуть?
   На часі підтримую повністю Ліну Костенко, котра у своїй творчості відзначила: "Ми думаємо, що маємо шляхетну толерантність, а насправді то - воляче терпіння!" Знаю - нехай нема у мене тієї толерантності шляхетної - попри це волом загнаним я бути не бажаю і не буду точно. А ще  маю глибоке переконання - чиновник, який не може чи не вміє контролювати свої емоції, слова, дії та вчинки, неспроможний згуртувати команду, керівників району, місцеву еліту, відкинувши політичну доцільність і особисті амбіції, довкола найголовнішого - вирішення нагальних питань району, а також котрий ставить на перше місце вирішення особистих питань і намагається їх досягти будь-яким чином - не гідний, не повинен, не має права керувати районом, що з кожним днем скочується все далі у глибоку соціально-економічну прірву. Це, врешті, моя думка, яку відстоюватиму.
   Про мене можна говорити усе, що заманеться, проклинати, провокувати, підштовхувати до необдуманих вчинків щодо звільненя з роботи - не вдасться! Шляху назад не буде. І тільки час розсудить і розставить усе на свої місця. Одне є достеменним - я й далі зможу спокійно і відверто дивитися у вічі людям, які мене оточуюють - без найменшого почуття провини, без жодних докорів сумління. Бо чиню правильно - так, як мені підказує серце...