У 1994 році для журналістів України відповідно до Указу Президента встановили свято – День журналіста: слуги пера і мікрофона, а віднедавна – клавіатури і «мишки», сторожового пса демократії, представника четвертої влади…
   Скажете, день – як усі дні в році й усі державні професійні свята. Втім, день цей святковий цьогоріч, як ніколи, є  прикрим нагадуванням не лише для медійників, а й для суспільства в цілому про те, що свобода слова в Україні згортається, її намагаються задушити – брутально, наполегливо й методично. І громадськість має усвідомлювати цей факт, а разом із ним – з кожним днем зростаючу загрозу відродження тоталітаризму. У протилежному випадку – у людей вирвуть свободу з рук, як у журналістів перо чи мікрофон. А суспільство без свободи – що птаство без неба.
   Цьогоріч і справді свято не додало радісного настрою і святкового адреналіну. Відчуття того, що в Україні з діяльністю журналістів щось не те, саме сьогодні сягнуло свого апогею…Що святкуємо? На чому акцентуємо увагу? Не святкувати треба, а наперед замовляти молебень чи то за одужання, чи за упокій наших медіа: журналістика в Україні - на межі вимирання разом із свободою слова. Як це свято може бути справжнім святом, коли «сторожові пси демократії», ставши кишеньковими песиками влади, отримавши обглодані кістки зі столу своїх хазяїв, гавкають на людей і ластяться до ніг «годувальників»? Залишу в спокої загальнодержавні ЗМІ. Спинюся на місцевому комунальному. Засіб інформації – Городоцький телерадіопресцентр, який об’єднав у собі телебачення, радіо і газету, – покликаний служити громаді у плані всебічного інформування, змушений заповнювати ефіри і газетну площу інформацією, яка має сумнівний суспільний інтерес. Проголошуючи амбітні плани очільників району і замовчуючи надто скромні результати, перетворюючись з об’єктивного джерела інформації в агітаційно-рекламний листок людей влади, районний ЗМІ перевантажує медіа простір району інформаційним мотлохом – несистематизованим і неактуальним, змушує журналістів писати не те, що цікавить людей, а те, що вимагає влада. І в результаті – безвихідь. Якщо ЗМІ не буде лояльним до влади – над керівником і журналістами одразу ж нависають чорні хмари. Якщо ЗМІ лояльний – журналістика стараннями тієї ж влади замінюється пропагандою, останнім часом агресивною і нав’язливою, - людям черпати однобоку і необ’єктивну інформацію стає нецікаво: засіб втрачає свого глядача, читача, слухача. Читачі голосують гривнею проти такого ЗМІ, ігноруючи підписку, а влада гвалтує підписчиків, змушуючи їх оплачувати свій піар. Корінь цього зла, як на мене, в наступному: журналісти не можуть позбутися «дешевого зачерствілого пряника», на якого перетворилася цензура грошей, у городоцькому масштабі - грошенят, навзамін свободи слова і рейтинговості ЗМІ, втім, упереміш із переслідуванням і гонінням з боку влади. Думаю, тільки журналісти, самі переступивши через страх і через хворобу своєї совісті, змогли би подолати залежність ЗМІ, повернути собі імідж сіячів свободи слова, а своєму ЗМІ – шану і повагу від споживачів цікавої, об’єктивної і різнобічної інформації. Варто тільки зрозуміти головне: влада – не господарі, не рабовласники, а найняті народом управлінці для того, щоб служити народу. ЗМІ фінансується не з особистої кишені того чи іншого чиновника, а коштом місцевого бюджету – тобто коштом громади. Тож саме громада має виключне право визначати, що її цікавить і отримувати відповідну інформацію. Чому цього не розуміємо і не використовуємо?
 Мудро підмічено: «Не потрібно кожному з нас примушувати себе бути вільним – треба бути ним». А щодо сучасної журналістики, то цілком погоджуюся з журналістом Андрієм Бонарем, котрий сказав так: «Мені належить стіл, комп’ютер і вільне право вистукувати на ньому те, що мені диктує моє сумління і талант. І я не претендую на щось більше. Це і є мій «бій», у якому я відстоюю свою, за висловом Юрія Андруховича, територію. Бо іншої не маю».
   Прикро тільки, що сам Юрій Андрухович, відомий український письменник і громадський діяч нещодавно у одному із інтернет-видань констатував щодо території: «Україна дедалі стає чужою Україною. Таке враження, що вона під якоюсь окупацією опинилася. Вороже військо прийшло і позмінювало все, що мені в ній так подобалося в останні роки. Бо вважаю, що період між 2005 і 2010 був все-таки найщасливішим в історії цієї країни, і тепер ми його втратили».
   Так. Ми дійсно щодня спостерігаємо згортання демократичних свобод – прав на вільне зібрання, вільне висловлювання, вільний доступ до ЗМІ, вільне відстоювання своїх законних прав і свобод в суді. І маємо: побиття журналістів у Миколаєві, зникнення журналіста Климентьєва, утиск журналістських колективів телеканалів та друкованих видань, що дозволяють собі працювати в рамках чинного законодавства, а не інакше.
 Як ніхто сприймаю і розумію слова жорстоко побитого за свою діяльність журналіста з Дніпропетровщини Бориса Брагінського: «В країні, де „знайшли” замовників та виконавців замаху на Президента, хіба можуть знайти нападників та виконавців замаху на простого регіонального журналіста?». А хіба дозволять собі провладці-керівники інших держав привселюдно обзивати, лаяти, принижувати журналістів? У нас це – норма. Свободу слова називати «хворобою», бо заважає, неугодних журналістів – «холуями, які обслуговують своїх хазяїв», бо не стеляться перед владцями; пресу – продажною, бо не можуть всю купити і використовувати.
   І сьогодні, у день журналіста, так прикро усвідомлювати, що влада, яка буде «щиросердечно» вітати з професійним святом представників журналістської спільноти, причетна до того, що своїми руками знищує законом дане журналістам право на вільне, всебічне, об’єктивне і неупереджене висвітлення тих процесів, що відбуваються в Україні.
   Ні. Свято не там, де медійники підноситимуть чарку разом із провладцями, слухатимуть від них фальшиві та нікчемні привітання і заїжджені обіцянки, приймати за лояльність відзнаки, грамоти, подарунки і поцілунки. Адже нормальні функції у журналіста – контролювати владу, а не брататися з нею.
   Свято якраз там, де журналісти, як на Черкащині, із заклеєними пластиром ротами  виходять на акції протесту проти утисків свободи слова; як у Летичеві – боряться за свого незаконно звільненого редактора; як у Києві – хвилиною мовчання віддають данину пам’яті журналістам, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок – доносячи правду до людей; як по всій Україні – об’єднуються в громадський рух «Стоп цензурі», створений у відповідь на утиски свободи слова. Там свято. Свято Свободи ЗМІ.
   Тому підтримую тих журналістів, котрі вважають 6 червня «номенклатурним» святом, а справжнім – 3 травня - День Свободи преси: коли журналісти не святкують – коли нагадують суспільству про своє призначення у ньому, кажуть голосно про тиск і тих, хто його чинить, хто запроваджує цензуру і заважає журналістам працювати, поминають тих, кого нема. А 6 червня, можливо, тоді стане святом для журналістики в Україні, коли вона, журналістика, нарешті стане незалежною цілком від влади…