Крим… Сьогодні він -  невід’ємна частка кожного свідомого українця і України як єдиної унітарної держави. Тому й болить і тривожить  кожного. Болить неможливо.  Нас ж бо на клапті ріжуть – в Україні. І ми страждаємо , бо  боляче, Як фізично, так і в душі. Адже щодня спостерігаємо , як той, хто декларував себе як сусід і брат, грубо і брехливо, підступно і брутально, як ворог - по-загарбницьки,  тишком-нишком прийшов  - і за якихось пару тижнів руками своїх ставлеників  і  рукоплескальників  у Криму заявив про приналежність Українського Криму  до Росії. 

  Заявив. Та голосні заяви і  дуже схожі на воєнні дії  східного сусіда-брата, який  доказав усьому світу, в тому числі й Україні, що дружба дружбою, а власна сорочка – ближче до тіла, і на шляху до всенародного  визнання вдома і до власного додаткового збагачення ніякі закони не писані, - не були визнані світовою спільнотою та Україною. В той же час, Кремль за якийсь неповний місяць  перекреслив, ба, навіть вбив, чи не назавжди багатовікову дружбу між двома братніми народами. Встигли поділитися на два табори - за Україну і за Росію – і пересваритися аж до ненависті чи не усі: держави, народи, прості люди - родини, друзі, сусіди. Як кажуть, з маленької вуглини – полум’я спалахнуло. На увесь світ. І палить воно досі усе, що на його шляху. 

   Мене надзвичайно дивує, що  сьогодні багато хто засуджує політику нової влади, яка щойно прийшла на повністю зруйновану - в управлінському, політичному  та економічному плані  країну, знищену армію, прогнилу вщент міліцію, просякнуту наскрізь російськими перевертнями службу безпеки держави. Вона, нова влада,  ще не встигла оговтатися від досить-таки неочікуваної, втім, бурхливої Революції  Гідності, від перших за багато десятиліть людських жертв, від  масштабності тих проблем, які одразу ж звалилися на голову і які треба вирішувати не потім, колись, а  терміново, уже,  - як частинку України - Крим, можна  сказати, по – рейдерськи було захоплено «зеленими чоловічками»  та анексовано.  

Мене надзвичайно дивує, що саме цю владу на часі й звинувачують в тому, що вона втратила Крим. Не погоджуся. Крим Україна  втрачала довго і поступово: з того дня, як розпався Радянський Союз і була встановлена Незалежність, фіктивна, декларативна,  де юре - не де факто.  

   Не зробив нічого для того, щоб на національному та на духовому, не говорячи вже про те, щоб на політичному чи економічному рівні приєднати (читайте «прихилити») Крим до України, перший президент Кравчук, бо зв’язки Союзу  та України , зокрема, в Криму, були тоді майже нерозривними.  А розривати їх він не міг і не хотів: мовляв, нікому не треба ворогів – треба бути друзями з усіма. 

Обраний від Східної України та проросійськи налаштований Кучма палець об палець не вдарив, щоб Крим став часткою України – бо це входило у плани того, кого він слухався і ким керувався. Відтак,  Крим усе більше підпадав під вплив Москви.  І – все було за планом Кремля. 

Ющенко у  відношенні до Криму свої руки, ті,  які «нічого не крали», але які й нічого не робили, щоб навернути Крим, який уже тоді був достатньо зомбований проросійськими ЗМІ і захоплений, чи не половина його, російським великим та середнім бізнесом, просто вмив: хай роблять, що хочуть – лише б не чіпали. І Крим його не чіпав – жив своїм життям, а Ющенко, який тоді був вершителем державницької політики в  Україні,  – своїм. А Кремль у свої долоні тільки плескав…

   Про Януковича мову взагалі не варто вести – він добровільно і відкрито віддав залишки Криму Кремлю в обмін на президентську посаду і довів кримчан до того, що вони у проблемах насущних і при безпосередньому та тотальному  зомбуванні Кремлем (що Крим – то Росія, місце Криму – в Росії, там життя – рай, кримчани заслуговують на рай)  все більше бажали жити краще – в Росії. Так, справді, Україна програла війну – головну: інформаційну, пропагандистську, державницьку. І це було до того, як вона фактично втратила Крим сьогодні. Люди, які завжди були «під Росією», легко пішли на те, щоб відмовитися від України. Не всі, правда. Результати так званого референдуму   не здивували – шокували. 96,6 відсотків кримчан за результатами плебісциту, не визнаного світом, проголосували за приєднання Криму до Росії. А як же близько 20 відсотків україномовного населення Криму, яке криком кричало проти цієї ганебної зради України? А як же близько 30 відсотків кримських татарів, корінного населення Криму, яке категорично заявило про те, що вони – українці, що не візьмуть участі у незаконному референдумі під дулами російських автоматів та БТРів, не визнають ніколи ні результатів «референдуму», ані  нової російської влади? А як же світовий політикум, який чи не увесь, за винятком кількох повністю залежних від Росії країн, шокований  грубими беззаконними діями Кремля, всупереч усім дипломатичним та міжнародним угодам та меморандумам, що обіцяють неспокій та перерозподіл територій на землях багатьох країн світу?  Для Кремля – аж ніяк. Які домовленості ? Хіба бандити, загарбники та самозакохані  вожді, які не рахуються ні з ким і ні з чим, думають про законність прийняття рішень і моральність дій  чи домовленостей? Вони думають про себе, про своє, про своїх.  

   Анексувавши незаконно Крим, вони, насамперед, зберегли те, що привласнили (по-рейдерськи захопили) за правління  попередніх керманичів та Януковича – кримські землі, промислові об’єкти,  структури бізнесу, узбережжя моря, кримські здравниці - санаторії та пансіонати. На тому не заспокоїлися. Наразі «привласнюють» державне майно України, захоплюють військові  об’єкти та  техніку  Збройних сил України, принижуючи честь та гідність українських моряків та військових, підганяють під свої закони і правила діяльність державних структур, виживають населення, яке не мириться із загарбниками.  Поводяться саме так, як і мають поводитися загарбники, прикриваючись «своєю визначальною місією» захисту російськомовного населення Криму (так-так, не росіян, а російськомовних громадян України) від «фашизму» - насправді, від національно-визвольного  українського духу, який  витав над  Майданом  Незалежності та на Грушевського в Києві під час чи не мільйонних протестних акцій – а потім над всією Україною (навіть, до Москви добрався),  який  заледве чи не до смерті налякав Кремль , де  його так чомусь назвали – «фашизмом». 

   І ми повторюємо, як  мантру - Україна програла Крим… Програла. Та чи програла? Може, все-таки іноді варто програти бій, щоб не програти усю війну, як результат – Україну? Може, це все-таки  Росія, раз і назавжди, нарешті, програла свою одвічну війну за Україну, програла  таки Україну? Чи, ми українці, задумуємося сьогодні над цим? Чи усвідомлюємо це? Поки хворіємо Кримом – і не можемо нічого більше зробити,тільки спостерігати, тільки гуртуватися, тільки прагнути рятувати – і рятуватися.  

Невже не бачимо, що такі «акули» світової спільноти , як США і Євросоюз остерігаються  вести воєнні дії з неконтрольованою Москвою, прагнучи відвернути третю світову війну? Невже не бачимо, що ми – маленька фігурка – на великій шаховій дошці світу? Куди  нам, маленькій, самотній, без’ядерній країні, що повірила гарантам своєї безпеки, обеззброїлася і через якесь десятиліття опинилася заручницею своєї ж довіри -  один-на-один із могутнім агресором: один із гарантів  безпеки за Будапештським міжнародним договором став загарбником, два інших не бажають з ним війни за Україну. Куди нам, розтерзаним і розграбованим, висмоктаним попередньою злочинною владою, знесиленим економічно, без армії та зброї, українцям? Може досить себе звинувачувати? Може досить хворіти? Нам залишається  – поки-що змиритися. Втім, не відмовитися від перемоги у майбутньому. Надія, як кажуть, помирає останньою. Ми ж сповнені надії. Навіть коли програємо – не втрачаємо її, сподіваємося повернути Крим: мирно, поступово, виважено, наполегливо. 

   Маємо віднайти в собі віру і впевненість , маємо взятися за голову і за справи,  маємо знайти в собі сили, почати міцно ставати на ноги,  зміцнюватися – духовно і національно, політично - на світовій арені  і економічно – як всередині так і на міжнародному рівні, розбудовувати нову – сильну, незалежну, вільну і демократичну, розвинену і  процвітаючу державу. Уже не на папері – а на ділі. Щоб світ це побачив. Щоб Росія це побачила. Щоб Крим  побачив, як добре ми живемо, і сам захотів повернутися  додому. Коли це буде? І чи буде? Поживемо – і побачимо. Від нас – бо ж усе залежить. І це довели ми, прості громадяни України. Довели там, на майдані в Києві, на майданах усієї країни. Довели насамперед собі – зрештою, усьому світу: ми – народ, самодостатній, дружний, заповзятий, справедливий. Ми – люди, а не отара  овець на заклання. Як себе самі визначимо і поставимо у своїй країні і у світі – такими й будемо, так будемо жити, те й будемо мати. Як кожен, по одинці – так і загалом всією державою-Україною, всією світовою спільнотою. Ми ж бо - одне ціле.

 

Оксана Радішевська.