І прийшов час відкриття нового приміщення лікувального корпусу Городоцької центральної районної лікарні. Довгенько будувався цей об’єкт, як пам’ятаємо. З 1988 року. Всього 30 з лишком літ. І от, як сказано на врочистостях з нагоди відкриття нового приміщення, «це здійснилося!».
Торжество, символічне пере різання стрічки, слова, слова, слова… Багато слів. Зокрема, про те, як чудово, що будівництво таки завершилося і городоччани матимуть нове сучасне приміщення лікувального корпусу.
Тут дуже хочеться розповісти за схемою «а ля братчики-громадчики»: як це було – як це стало. Втім, все-таки, трохи по-іншому розпочнеться історія ця – із кінця. Як кажуть, «по факту події».
І подія, зрозуміло яка – відкриття (скоріше, запуск в космос) 12 квітня, у День космонавтики, нового лікувального корпусу Городоцької центральної районної лікарні.
Відкриття. Воно могло, ба, навіть, мало статися набагато раніше - влітку або восени чи взимку минулого 2018 року. Та цього не сталося. За якихось там, бо’зна, яких, причин. Сталося тепер – і Слава Богу, що сталося. Добре, що іще на якихось півроку чи навіть рік «відкриття символічне» нового лікувального корпусу за певних якихось «дуже серйозних причин» не відтягнули.
А їм що, там «уверху», таким поважним і потужним, у голові, що людям і медикам дійсно вкрай потрібне це приміщення? А їм що, таким дієвим і вельми поважним, такі аж важливі прості люди? Головне для них – вони: тільки їхні амбіції, їхні «заслуги», їхня слава. А люди? Вони почекають.
І чекають люди. Завжди чекають. Чекають «Джека, який збудував дім», довго і нудно.
До відкриття нового корпусу, наприклад. І - уже не дві години чи більше, як завжди. А якихось півтори години. На собачому холоді - на подвір’ї лікарні люди чекають. Під дощем, що накрапає, і на холодному вітриськові.
Чекають під концерт працівників культури, які знайшли вихід із уже звичної дурної ситуації - намагаються заповнити затримки час розважальними концертними номерами. Чекають, поки прискаче на білому коні він, «Джек, який збудував дім». Ой, вибачте, прилетить зі своїми собратами - посестрами і ставлениками по партії та по губернії , по місту і по району, як «добрий чарівник на голубому гвинтокрилі - і безплатно покаже кіно».
І нарешті ВОНИ явилися. І нарешті гриміли фанфари і стрічали їх посинілі від холоду ведучі та дівчатка в національному вбранні, уклінно – з хлібом-сіллю. І були цьомчики-бомчики з місцевими благовірними, і приймали прибульці традиційно короваї, і довго не сходили з імпровізованої сцени під «козирком» центрального входу у нове приміщення лікувального корпусу. Говорили, говорили, говорили.
І було сказано ними чимало. Про що, власне, говорили? Про те, як вони «будували, будували – і, нарешті, побудували». Та про «ура!» їм.
«Ніхто не вірив – а ми змогли і відкрили…», казали. І лукавили. Бо саме вони не вірили в успішну реалізацію проекту і довго не долучалися до його реалізації.
«Ми ініціювали, ми контролювали і ми завершили…», казали. І лукавили. Бо ініціатива добудови корпусу була аж ніяк не їхньою – і до процесу будівництва вони не мали жодного відношення: включилися в процес, коли нова будівля була майже готова.
«Ми почали смажити – а риба буде», казали. І лукавили. Бо зазвичай починає «смажити і доводити до готовності рибу» хтось інший, а готова страва до споживання – їм.
«Ми знаємо, як справи робити і завершувати…», казали. І тут теж лукавили. Справи усі робляться завше без них – а завершуватися без них вони просто не мають права.
«Ми рухаємо життя вгору і розвиваємо», казали. І лукавили. Бо рухаються вгору (розвивають свій бізнес і збільшують свої статки) вони, а люди скочуються все нижче і нижче у створену ними ж фінансову прірву.
«Цей об’єкт з’явився у Городку, швидше, всупереч, аніж завдяки, і нікому із багатьох голів РДА за підтримки області не вдавалося будівництво завершити», було сказано заступником очільника обласної ради, і це була правда, хоча і часткова – бо одному з них за підтримки обласного керівництва двох каденцій і депутатського корпусу двох рівнів це все-таки вдалося.
«Це держава свою справу виконала – і їй треба віддати в цьому честь», було сказано вустами головного медика губернії - і це була правда.
«Ми з цим приміщенням і з цією медтехнікою готові до будь-яких реформ», було сказано головним медиком району – і це була правда.
Все інше було несуттєвим і не вартим особливої уваги. Бо все було «Слава! Слава! Слава!» - і нічого більше. Усі співали «славу» «Джеку, який збудував дім» і собі ефективним, які, може, й були один раз чи двічі на будівництві, а може, й зовсім там не були і ні сном, ні духом – що там робилося. Але «зараз ми є – і то ми збудували» прослідковувалося чи не в кожному виступі, чи не в кожному вислові тих, хто виступав.
Та хай. Хай буде біле чорним, а чорне – білим. Як-небудь, аби вже відбулося.
І вже не важливо, мабуть, нікому, і хто будував, і хто контролював, і хто та як завершував насправді будівництво. Як і те, хто «возився» з проектом і його підводними каменями, хто щодня ним опікувався, хто кошти на його зведення вишукував і вибивав – і «по цеглині» «по віконній рамі» та «по кожному сантиметру» і «по кожному поверху» будівництво просувалося вперед, до свого логічного та фізичного завершення…
Втім, їх якраз, тих, хто справді будував і курував будівництво, згадали одним реченням: «Вдячність тим, хто долучився до появи лікувального корпусу». Згадали – і то добре.
І добре, що хоч будівельників не забули – пам’ятні відзнаки з такої нагоди їм вручили. І головного лікаря ЦРЛ, який спокій душі, сон і здоров’я на тому будівництві втратив, згадували. Хоч це добре.
«Ніхто не вірив у це будівництво, - казали собрати і посестри «Джека, який збудував дім», - а ми довели це, ми це зробили». І знову лукавили, бо збудували нове приміщення спільними зусиллями всі, хто до цього долучився. І виокремлювати тут когось чи принижувати чиїсь заслуги – несправедливо і підло.
І пішли усі разом «на екскурсію» тим будинком, який «вони будували» - щоб подивитися, мабуть, що там вони самі понабудовували і як все там тепер стало. Спочатку – тільки вони пішли всередину. А потім – люди. Мовляв, стільки чекали – і ще якихось півгодини почекають. Поважним і потужним, мовляв, перше право і перша честь: оглянути все, «прийняти будівництво», схвалити чи покритикувати.
І огледіли все – і надивилися – і нахвалилися - і на тому крапка. Ну, відмітили іще цю подію, звісно – як же без цього…
А тепер, власне, про те, як все було насправді – як починалося і як відбувалося будівництво об’єкта. Тобто, як все було насправді, а не як розповідалося «зі сцени».
Будівництво розпочалося давно – більше 30 років тому. І розпочав його перший голова Городоцької РДА (тоді - намісник президента). (Він, до речі, чомусь так і не приїхав на відкриття корпусу і не благословив у світ своє дітище). І проект у ті далекі, іще радянські часи – під обласний реабілітаційний центр для чорнобильців саме ним писався і подавався на затвердження областю та почав реалізовуватися за його перебування на посаді голови РДА. Втім, він не був обраний повторно на посаду глави адміністрації – і проект без нього «заглох».
І, дійсно, як казали «зі сцени», не один голова РДА з того часу помінявся і не один за завершення корпусу брався, ох, не один - і не «по зубах» їм був отой довгобуд, ох не по зубах.
Чому саме голова РДА, а не хтось інший, мав взятися за довгобуд? – запитаєте. Та тому що і проект відповідний розробити і подати саме адміністрацією треба, і кошти під проект відповідні у бюджет районний закласти, і підтримкою обласного та державного керівництва заручитися, і кабінетами влади добряче находитися, і компромісів зі всіма досягти. І все це - «на плечі і на руки і на голову» саме голови РДА та його команди.
Навіть співпраця тісна з керівництвом та депутатськими корпусами двох рад – обласної і районної – то теж справжнє мистецтво управління чи то справжня заслуга саме очільника адміністрації. Бо адміністрація і рада (на якому би то не було рівні – обласному чи районному) – то як двоголовий змій Горинич влади: якщо обидві голови не в один бік дивляться - одна – в один бік, а друга – в інший – змій не полетить, і толку з нього – ніякого. Тому, певне, змій влади району над районом раніше й не літав, а якщо літав, то безуспішно: не виходило ніяк довгобуд добудувати.
І тут 2015 року прийшов вдруге на посаду «новий старий» голова РДА. І процес будівництва нового лікувального корпусу зрушився з місця, або почався чи не заново. Саме «новий старий» голова , як одна із голів отого провладного змія Горинича, задихав полум’ям і запалив усіх на продовження будівництва і започаткував конструктивну співпрацю з вищими «коридорами влади».
Першого, кого схилив на бік реалізації даного проекту – це головного медика району, потім – свою команду і керівництво та депутатів районної ради, врешті – область і столицю переконав. Навіть багатьох собратів і посестер «Джека, який збудував дім», до співпраці даної зацікавив.
Вони повірили – і підтримали план голови та головного медика щодо завершення будівництва лікувального корпусу.
Лише у того, хто сьогодні називає себе ініціатором і головним будівничим, ні віри в майбутнє лікувального корпусу, ні бажання будувати корпус не було. Звідки це відомо? Факти і цифри – це саме ті докази, яких так бояться поважні і потужні, і які так достеменно доводять, хто є хто – і що робилося насправді. Тож, як кажуть у народі, факти – в студію. І хай кожен робить висновки сам.
Будівництво об’єкта заново розпочалося у 2015 році. На його будівництво з 2015 до 2019 року було виділено 53 578,666 грн.
З них кошти ДФРР (державного фонду регіонального розвитку) – 27млн 060 тис. 800 грн.
Співфінансування з районного бюджету до цієї суми – 2 млн. 967 тис. 800грн.
Субвенція з державного бюджету на здійснення заходів щодо соціально-економічного розвитку окремих територій – 18 млн грн.
Співфінансування з районного бюджету до цих коштів – 554 тис. грн.
Субвенція з обласного бюджету - 2 млн 383 тис грн.
Отже, іще раз - загалом на об’єкт використано 53 млн 578 тис. 663 грн.
З них з районного бюджету 3 млн 521 тис 800 грн.
Решта – кошти з державного бюджету (45 млн грн.) і з обласного бюджету
(2 млн 383 тис грн).
А тепер прослідкуймо фінансування будівництва по роках.
2015 рік: 8 млн 107 тис грн (кошти ДФРР та співфінансування до них з районного бюджету).
2016 рік: 7 млн 180 тис грн (кошти ДФРР та співфінансування до них з районного бюджету).
2017 рік: 5 млн 556 тис грн (кошти ДФРР та співфінансування до них з районного бюджету),
а також : 7 млн 984 тис 200 (кошти субвенції з державного бюджету на здійснення заходів щодо соціально-економічного розвитку окремих територій) та 254 тис. грн - співфінансування до них з районного бюджету).
2018 рік: 8 млн 310 тис 400 грн (кошти ДФРР) та 875 тис грн (співфінансування до них з районного бюджету),
а також: 4 млн 324 тис 500 грн (кошти субвенції з державного бюджету на здійснення заходів щодо соціально-економічного розвитку окремих територій) та 150 тис грн (співфінансування до них з районного бюджету).
2019 рік: 5 млн 961 тис 300 грн (кошти субвенції з державного бюджету на здійснення заходів щодо соціально-економічного розвитку окремих територій) та 150 тис грн (співфінансування до них з районного бюджету),
а також 2 млн 383 тис грн (субвенція з обласного бюджету).

Отже, як бачимо, у 2017 році, коли на будівництві корпусу за 2 роки були освоєні значні кошти з державного та районного бюджетів - 2015 рік (8 млн 107 тис 500 грн) і 2016 рік (7 млн 180тис 200 грн), і вже всім було зрозуміло – будівництво «розморожене» і буде продовжуватися й далі, і довгобуд таки буде завершено - надійшли перші кошти з отого «депутатського фонду», про який так помпезно оголосили на відкритті нового об’єкта. Це звучало так (дослівно): «На цьому об’єкті реалізоване бачення державно-приватного партнерства, коли держава і бізнес об’єдналися заради спільної мети… З депутатського фонду виділено 18 млн грн».
Якщо хтось не в темі, то це аж ніяк не депутатський фонд , тобто не кошти власні депутата і його команди, а кошти з державного бюджету - податки українців, які держава віддала на «відкуп» «на місця» під поважних і потужних – на їх вотчину. Мовляв, кошти з держбюджету вам кидаємо на соціальний розвиток окремих ваших територій, а ви собі на місцях визначайтеся, кому і на що.
Тобто не з кишені і не з бізнесу депутатів і ні з якихось їхніх фондів останні роки виділялися чи не виділялися кошти на розвиток громад. А з держбюджету – і регулярно. А от куди вони «кидалися», оті державні кошти, дійсно завжди залежало від кожного «Джека, який будував дім» у себе «на селі».
Так от, у 2015 і 2016 жодної копійки не було спрямовано Кабміном (не завдяки гаранту, як було сказано на врочистостях з нагоди відкриття корпусу) як субвенція з держбюджету на розвиток окремих територій на будівництво лікувального корпусу. Не бажав «Джек будувати дім», очевидно.
Лише в 2017 році ці кошти вперше «запрацювали» на продовження будівництва. І тут, на окрему думку, скоріше, «спрацювали» місцеві вихідці у владу з команди «Джека, який будував дім», котрі, й справді, турбувалися про розвиток місцевої медицини. Саме вони, скоріш за все, переконали непереконливого в тому, що результат буде – він не за горами – і гріх від такого результату відмовлятися. Мовляв, є ті, хто державні кошти залучає, будує, корегує, контролює, а якщо іще якусь копійку «докинути», то наприкінці щось вийде – і можна буде цим результатом потім довго хвалитися.
І в 2018 році приїхав новий ставленик – собрат з губернії одразу ж після призначення на посаду, щоб подивитися, як «по довгобуду щурі бігають. І побачив він на власні очі, як влада в Городку вдало кошти на довгобуді освоїла - без конкретної допомоги поважних і потужних, і все на найвищому рівні – хоч уже корпус відкривай і стрічки перерізай. І заявив він у захваті, що губернія буде руками і ногами за завершення цього реального проекту. Та поїхав після цього до себе в губернію – і тих кілька мільйонів, щоб остаточно завершити будівництво і відкрити лікувальний корпус городоччанам, довго не надходило.
І городоччани дивувалися, чому відкриття корпусу затягують. І городоччани не розуміли – та тому, що дуже хочеться комусь на цьому результаті перед виборами попіаритися і собі на голову почепити лавровий вінок за цей результат, отриманий важкими і спільними зусиллями всіх разом гілок влади. А для цього реальних творців лікувального корпусу треба було якось позбавитися. Тай надумали: нового старого очільника – з очей геть, без нього корпус відкривати. Благо, що сам з посади пішов. Та й під головним медиком, кажуть, крісло теж довго рухалося. Благо, що те крісло – немов із граніту: бо люди прості своїми руками у кріслі медика підтримують, ох і підтримують. Так і закінчився ні чим минулий рік.
І лише цьогоріч і зовсім недавно надійшла остання субвенція з державного бюджету на соціально - економічний розвиток окремих територій в сумі 5 млн.691 тис 300 грн і співфінансування до неї з районного бюджету в сумі 150 тис грн., а також інша субвенція з обласного бюджету в сумі 2 млн 383 тис грн. І кошти ці, зокрема, «пішли» на придбання медичної техніки та найнеобхіднішого для укомплектування корпусу.
Та зауважити варто, що готовий був до відкриття іще до першого туру виборів лікувальний корпус. І хотіли, ох, як палко хотіли «на широку руку» похизуватися цим результатом - «домом, який збудував Джек». Хто тільки не мав відкривати нову будівлю корпусу! І гарант, і глава кабміну, і головний будівничий країни. Навіть усіх разом обіцяли привезти до «нашого села» - на помпезне перерізання стрічки. Але… не привезли чи не приїхали. Ні до першого туру виборів, ні на відкриття, що днями відбулося. Навіть головний будівничий до Городка не заявився – не зміг чи не захотів.
Правда, братчики-громадчики дуже ретельно до його приїзду приготувалися – і торта випекли чи то придбали з цієї нагоди, і подаруночок чиновнику прикупили. А тут – така печалька: не прибув із Кийова ніхто. То просив слізно і публічно своїх старших собратів головний братчик-громадчик, щоб подарунок і тортик високому посадовцю обов’язково передали. А колективу медиків він з великою любов’ю і шаною від усієї великої Городоцької ОТГ врочисто вручив інфрачервону лампу. Мовляв, самі не хворійте – і проводьте усім профілактику. Так і зроблять, пообіцяли медики.
Хто абсолютно не зважав на всі понти і хвалебні оди врочистості, то це городоччани, які масово прийшли подивитися на нове приміщення, що так довго будувалося - і нарешті збудовано у Городку, і які з нетерпінням чекали, коли ж їх уже впустять всередину новобудови.
І коли люди зайшли у лікувальний корпус і пройшлися просторими коридорами і палатами – здивуванню їхньому не було меж: настілки все гарно, сучасно, зручно. Скоріше б запрацював новий лікувальний корпус – повноцінно і стабільно, от про що говорили городоччани.
І дав би Бог, щоб ті, хто вгорі, їх бажання почули – і нарешті дали можливість медикам почати працювати в нормальних умовах, а городоччанам – лікуватися. Бо, як кажуть люди, понти – понтами, політика – політикою, а життя при гарному здоров’ї – це найвища людська цінність, що дається Богом, і треба вчасно його покращити і якнайдовше зберегти.