Ось така думка переслідує братчиків-громадчиків та «єже з ними», «куди б ми не їхали і куди б не йшли» - скрізь і всюди. І думка ця, настояна у часі і на реаліях буденності, висловлена чи не на кожному кроці у словах, які й перевести на цензурну лексику годі - не від опонентів чи негідників-ворогів клятих, котрі вишуканим професійним танцюристам зі всіма викрутасами … ну взагалі не дають танцювати, тобто «на всю котушку» працювати.
Це - складена останніми буквально днями думка городоччан, які палко агітували, щиро пропагували, вірно голосували саме за Городоцьку об’єднану територіальну громаду, а в ній – за мера та депутатів.
Це - думка простих людей, мешканців Городоцької ОТГ, які «добровільно», аж ніяк не примусово чи, як кажуть, і не «з великого ґвалту», вступили в Городоцьку ОТГ.
Це - думка людей, котрі, одягнувши рожеві окуляри та озброївшись до зубів аргументами на захист новоствореного ОТГ, із перших днів злиття «багатьох - у одне», взялися щодня чекати на «покращення життя вже сьогодні», як їм це і було обіцяно.
Ну-ну, чекайте – дочекаєтесь, казали їм реалісти і навіть скептики. Але люди їм не вірили. Вірили у новоявлену і священну ОТГ та її команду потужних і конкретних лідерів доморощених. І на неї молилися. Саме їх хотіли ж бо. Не чужих і завезених. Своїх, з народу, з села вихідців. Які, мовляв, не пещені інтелігенти – прості, людям доступні, село та працю знають і за людей, ну прямо горою Ельбрус, стояти будуть.
Ага… Не так сталося, як гадалося. Не пройшло, я кажуть, і півроку, як зарухалися прихильники новообраних і новопредставлених у міському органі самоврядування від того, що окуляри рожеві їм, чесно кажучи, або попадали з носа, або дуже намуляли і стали дуже заважати.
Чому? А тому що життя повсякденне і дуже складне і проблемне почало лізти у всі діри, і ці діри чомусь ніхто чи то не хотів, чи то навіть і не збирався латати. Тому що життя почало бити по спині й по голові лопатою, щоб мозок прокинуся і очі відкрилися, і по п’ятій точці також, щоб відчула відповідальність за вчинене.
І тут біда чорна для щирих симпатиків та поціновувачів ОТГ прийшла. Як ото голому в кропиві: сидіти неможливо – бо добряче пече кропива голий зад, і вистрибнути з кропиви неможливо – бо той голий зад усі побачать і на сміх візьмуть. Проти своїх, рідних, братчиків-громадчиків, як слово криве скажеш? Ніяк. Самі ж за них ревно селами ходили-просили і голосували. Свої ж, ніби. І терпіти те, що робиться, теж не  сила. Ну хоч розірвися… Біда – і все.
І хто ж людей від них самих захищати має? Питання риторичне, бо відповіді на нього нема, як не тужся і не вигадуй всячини. Єдине, що приходить на думку як відповідь - із класичного: «Сам породив…» - самому цю баланду і розхльобувати.
А діток таких, громад сільських, у яких претензій до мамки-няньки громади збитої - злитої до купи єдиної Городоцької, хоч греблю гати – чимало.
От, до прикладу, Чорниводи. Велике село, гарне… Колись було. А багате яке! Теж у минулому…
Чи не першим сільський бюджет щодо наповнення був у районі. Та сама Чорниводська сільська рада за кошти сільського бюджету, які віддала мамусі-громаді у спільний котел, могла дуже довго, щасливо й безбідно жити-проживати і добра наживати…
Ну не хотіла сама рулити, приєднала би до себе ще одну дві сусідні сільради – і навіть це було би їй на користь. А ні. Зірвалися люди – і галопом у громаду. І ті роки у громаді одній великій – тільки на збиток їм. Тепер і чути, кажуть у серцях, про неї, кляту, не хочуть. Навіть на поріг братчиків-громадчиків, казали, у село не впускають і не впустять.
Може, й неправда то… Хто зна. А якщо і правда, то з часом, може, й впустять. Злість, може, трохи пройде у них або братчики-громадчики одумаються і згадають про чорниводчан, що в них дороги усім селом, яке б вже мало бути Городком давно – наче після бомбардування, і приміщення соціально-культурної сфери починають на ладан дихати, хочуть ремонту, поновлення. І коштів на потреби цього старостинського округу, тобто колишньої Чорниводської сільради, чимало спрямувати треба. А коштів з бюджету громади весь час Чорниводам дають рівно дулю… з маком і з пастернаком.
А нема грошей в бюджеті громади, братчики кажуть. Ніц нема. А де ж вони? – їх люди питають. А мовчать громадчики, нічого людям не відповідають і від людей втікають…
Від своєї шкіри, дасть Бог, втікати будуть, кажуть у гніві, спльовуючи від безсилля чорниводчани. І від безнадії опускають руки. І про братчиків-громадчиків навіть чути нічого не хочуть, не те що йти до них, достукуватися і свого вимагати. То все рівно, кажуть, що головою - об дуба чи дубом – по голові. А ті й раді-раденькі – і прикидаються дурненькими. Прикидаються?
І в Лісогірці, яка у свій час грудьми стояла за громаду Городоцьку як рятувальника села, що ген, «за городами», і що могло би теж стати за ці роки окраїною цивілізованою міста, «ефективному господарюванню» братчиків-громадчиків не раді, ох, як не раді. Дороги сільські розрити-розрили, бо водогін прокладали, а прибрати, як слід, нема кому: грейдер, кажуть люди, на ціну золота. Як так?- люди не розуміють. Таж ніби – то грейдер свій є у громади, бідкаються лісогірчани. Та ніби – то коштом громади має це робитися. Та ми ж свої, та ми ж ніби - то у громаді, нагадують лісогірчани братчикам-громадчикам.
А що громадчики? А вони їх і не чують. Шукайте грейдера і підтримки у інвесторів, а ми тут ні до чого. Ми – ніхто і звати нас «ніяк». Правда, за ваші податки до спільного бюджету. Але про це своєї знов у міській раді заводять: «Нема грошей у бюджеті громади». Економити на людях вони надумали, не на шутку сердяться у Лісогірці. Водогін 150 людям у Лісогірці потрібен був, розповідають сельчани. І проект на водогін вже давно був готовий – лиш будуй. І Лісогірська сільська рада спільно з адміністрацією за державні кошти по обласному проекту «Питна вода» водогін уже мала будувати. Та бац! – у громаді Лісогірка опинилася.
І проект із водогоном у Лісогірці одразу ж лопнув, як мильна булька на воді.
Рік чи більше Городоцька об’єднана територіальна громада чи то «розкачувалася», чи то «телилася». Але цього року вона нарешті водогоном розродилася. Але чи то «з метою економії коштів», чи то «залучаючи передовий досвід партнерів», бо багато громад водогони без веж будує, братчики-громадчики проект наполовину здешевили, тобто на людях зекономили.
І - водонапірну вежу з проекту «за непотрібністю», хоча у Лісогірці місцевість «горбата», вилучили. І результат, як не дивно, вроді би є, але насправді, як не прикро, він – нульовий по Кельвіну: водогін хоча й збудували, а води в оселях лісогірчан без вежі не буде точно.
І хто буде вежу людям добудовувати, «якщо грошей у бюджеті нема»? То навіщо взагалі було гроші «на вітер пускати» і будувати те, що користі не принесе, сердяться люди?
«Подайте нам мера того!», - криком кричать лісогірчани. Але не доказують у своїй люті простої суті: «... нашого мера, кровного, керівника громади - єдиного і неповторного, цілком відповідального за все-все, що робиться в громаді».
І ніхто людям подавати мера чи його заступників громаді села не може і не подасть – не коти ж у мішку вони, братчики-громадчики. Самі собі люди очільництво громади і депутатів обрали – самі їх до себе вимагати мають і самі з них питати можуть і мусять – на повному серйозі й сповна. А ті перед людьми мають звітувати. Перед людьми – не один одному. Адже не люди у них на роботі. Не люди на них, бравих, як платники податків до бюджету громади працюють. Це вони людьми обрані і людьми найняті за кошти громади на людей у поті чола працювати і усі проблеми мешканців громади вирішувати – на це вони свідомо йшли на виборах. Йшли – прийшли – працюйте.
Але ж не так, як вони це постійно роблять - кошти громади «проїдаючи», «дірку на дірці у селах» громади не латаючи, а якщо й латаючи, то поганенькими білими нитками та кривими і рваними швами – так що усе на ходу розлазиться, так що людям оте «вишивання» не на радість і не на користь – а на збиток і на дискомфорт. Та люди на це  хоч і нарікають, але по повній з мера і мерії не вимагають. Зрозуміло – своїм своїх «бити» якось незручно. Не комільфо.
А тепер щодо «бити»… У справжню запеклу битву вступила з громадчиками єдина Борщівка. І вступила саме тому, мабуть, що не «своя» вона громадчикам у дошку. Проста громада. Просто жили собі люди й мирилися тихо з тим, що село вимирало потихеньку – усе розвалювалося і завмирало. І – майже завмерло. Залишилася в селі тільки школа – дев’ятирічка. І плекали її батьки дітей і вчителі, як рідну домівку. Скільки душі своєї, скільки коштів у неї вклали… Та тій ОТГ, яка жодної копійки не вклала у Борщівську школу, як кажуть сельчани, до борщівчан ген-ген, як далеко.
Але керівництво громади план перспективний (хоча його таким називати гріх, бо на знищення він – а не на перспективу) розробило і тим планом школу Борщівську (правда, руками не своїми – депутатів руками) понизило у ступені – до початкової. Хоча й більше діток навчалося у Борщівській гімназії, десь за 40. Хоча приміщення школи - настільки компактне, доглянуте, зручне для невеликої кількості учнів і тепленьке – енергоефективне, що іншим школам це тільки сниться. Хоча…
Та під реорганізацію попала саме чужа Борщівська гімназія, а не «своя» Турчинецька школа. Там, стверджують борщівчани, і учнів менше, десь близько 30, і «типове приміщення» школи, розраховане на більше 300 учнів, яким фігурує керівництво громади, «зжирає» стільки коштів на опалення взимку, що можна опалити за ті кошти три або й чотири Борщівські школи, попри це, в школі постійно холодно. І те, що дороги до Турчинець, як кажуть люди, нема і не планується – теж вагомий і болючий факт: батьки бояться за дітей, які тими дорогами у Турчинці їздитимуть. Одним словом, батьки – категорично проти пониження школи у ступені, Городоцька міська рада – своє гне, мовляв, «комісія вивчила», «перспективний план затверджено», «питання слухалося виконкомом і сесією», «депутати проголосували – рішення прийнято».
Жоден аргумент борщівчан не почутий, жодне твердження, вагоме для прийняття ефективного чи хоча би компромісного рішення, не взяте до уваги, мовляв, голова і депутати на поводу у якоїсь там Борщівки ніколи не підуть, щоби потім інші, так я та Борщівка, їм усім мізки чайною ложкою виїдали. Дзуськи вам, люди, тобто. Ми, братчики-громадчики, так вирішили – так і буде… Усе.
А що є і буде насправді? А от що. Батьки учнів подали в суд. Сказали, що процедура реорганізації закладу порушена – і вони пройдуть усі судові інстанції, щоби відстояти позицію Борщівської громади – дітей, їх батьків, вчителів. Навіть, кажуть, готові з громади вийти, хоч процедури виходу з громади і нема прописаної, але вони, кажуть, її своїм прикладом і своїм особистим шляхом «пропишуть».
Попри те, що окремі батьки чи то під тиском, чи то з власної волі, таки віддали близько 10 дітей у Турчинецьку школу – і там тепер близько 40 учнів, батьки решти 15 учнів написали заяви щодо подальшого навчання їх дітей… у Сатанівській школі Сатанівської ОТГ. І діти починають вчитися у цій школі вже.
Чому туди? А щоб подалі від тієї клятої Городоцької громади, люди кажуть. Лісоводи чи Кремінну можуть до Городка силоміць приєднати – і вони будуть в тому ж пеклі знову, кажуть - а Сатанів дзуськи приєднають! Ось так.
А тепер… Чи раціональне використання коштів, спитайте, для передчасної купівлі отого нового автобуса для якогось десятка борщівських учнів, якщо вони і в колишнім, коштом батьківським придбанім, міні-автобусі вміщаються усі цілком і повністю?
І на якого біса, спитайте, оте врочисте, з фанфарами, на фото-відео – у всій красі і величі - вручення у Городку нового автобуса Турчинецькій школі - для підвозу туди борщівських учнів, батьки яких у той самісінький день блокують адміністративне приміщення Городоцької ОТГ - блокують, вимагаючи мера і головного освітянина, які їм пообіцяли напередодні зібрати депутатів на позачергову сесію, а сесію так і не скликали?
На якого Макарія тепер, спитайте, і казково дороговартісна в утримуванні коштом всієї громади Турчинецька «типова» школа, розрахована на більше трьох сотень учнів для якихось трьох чи чотирьох десятків турчинецько-радковицько-борщівських дітей – ну і на штат вчителів для них - якщо борщівські діти пішли вчитися у Сатанів?
До того ж, якщо борщівчани таки пройдуть усі кола пекла у судових інстанціях і таки виграють суд у Городоцької міської ради і школу Борщівську відсудять і її треба буде відповідно до рішення суду поновити у статусі, із бюджету міського на процедуру «повернення гімназії назад» знову треба буде компенсувати з бюджету громади досить кругленьку суму. Вже молитеся, щоб люди не виграли суд, братчики-громадчики? Бо вже про вашу «результативність» на всіх щаблях влади знають…
Ефективно, кажете, працює і мер, і виконком, і депутатський корпус - з його «продуктивною та перспективною» конкретною більшістю і з тими, хто з ними (читайте - Городоцька ОТГ)? Це ваше судження.
Про ефективність, насправді ж бо громади (мова про тих, хто взяв відповідальність за її розвиток), можуть судити тільки люди. Це доводиться щодня оцінювати кожному, хто волею-неволею є мешканцем і членом цієї спільноти, якій люди прості останнім часом у серцях лиш одне кажуть (хоч так казати, звісно, гріх не спокутовенний, але щось інше із вуст людських просто не зривається): «На ту громаду – блискавку з громом чи канонаду» або «Шляк їх би трафиф» чи «Світ би їх не знав».
Працюємо чи запрацювалися, братчики-громадчики? Вам визначатися. Люди з вами визначилися.