Рівно 26 років тому - 11 квітня 1995 року - я прийшла на роботу в редакцію районної газети «Городоцький вісник» на посаду кореспондента.
Сьогодні, 12 квітня 2021 року, я повідомляю громадськість, що звільняюся з роботи у Городоцькому ТРПЦ з посади редактора відповідального. Звільняюся.
Повідомляю про це з перших уст. Щоби потім хтось десь у кулуарах не розказував байки про те, як я поганим танцівникам заважала жити і працювати і як мене успішно позбулися – звільнили, вигнали, викинули...
Повідомляю про це особисто: звільняюся я сама, свідомо, виважено, спокійно - назавжди. Ніхто мене не змушував звільнятися. Бо змушувати мене щось робити – це брати пензлик і фарбувати небо у зелений колір.
Чому звільняюся? Не тому, що перестала хотіти творити інформаційний простір Городоччини. Не тому, що "виписалася" чи стала менше любити свою професію як покликання душі або людей, з якими працювала багато років у одному колективі та в багатьох сферах діяльності Городоччини. Не тому.
Звільняюся тому, що на керівних посадах і в оточенні тих, кого тут часто називають «сильними світу цього», з’явилися зарозумілі особи (ціла ієрархія), які усіма силами прагнуть керувати усіма людьми і всіма процесами, підганяючи реальність під себе і під своє світобачення.
Саме вони намагаються ізолювати журналістів від отримання інформації будь-якого формату (окрім – особисто із вуст перших осіб), контролювати стиль, форму, зміст викладу у журналістських інформаційних дописах, вказувати, де що і як писати – і забороняти робити елементарні речі, які стосуються як журналістики, так і особистого життя журналіста.
Тепер, на їхній розсуд, вільних журналістів або взагалі не має бути на теренах громади, або журналіст як таким може існувати і працювати, але тільки з їхнього погодження. Він має стати безхребетним, безвольним, беззубим, бездумним, сліпим, глухим, не думати, не відчувати, не говорити і не "лізти туди, куди його не просять".
Журналіст, на їхній розсуд, не має мислити і не повинен глибоко фільтрувати та пропускати крізь себе інформацію, не сміє подавати її у власному викладі під власним кутом бачення, а лише – у корисному (комусь), у визначеному (кимось) та вигідному (окремим категоріям) форматі.
Також журналісту, на їхній розсуд, категорично заборонено об’єктивно оцінювати, конструктивно критикувати, сумніватися, запитувати, вимагати пояснень і отримувати відповіді.
Журналіст як людина вільна і незалежна не вписується сьогодні у контекст нової місцевої політики, сформованої за принципом «тільки свої – і тільки так, як ми скажемо».
Журналіст як особистість у такому середовищі або повинен злитися з ними у затхлу субстанцію сірості та одноманітності, пліток і принижень «нижчих» «вищими», вереницю хвалебних од і популістичних обіцянок та марних проектів, або відійти убік: хай та прогнила субстанція сама себе проявить так, як вміє, "у всій своїй красі", і хай, зрештою, буде злита людьми туди, де їй і місце.
У таких умовах я не хочу працювати. Я не такий журналіст, якими вони прагнуть бачити журналістів. Я не така людина, якими вони є і якими себе оточують - знизу доверху. Може, я не від світу цього, але такою я народилася – такою є і буду.
Тому, сьогодні, 12 квітня 2021 року, я повідомляю городочч - звільняюся з роботи у Городоцькому ТРПЦ. Незворотньо.
Буду незалежною від усього, що не давало останнім часом повноцінної можливості вільно йти життям, дихати на повні груди і чітко бачити світ довкола, мати своє розуміння процесів, які відбуваються, і відкрито про це говорити та писати.
Даю можливість і собі, і іншим усвідомити: нема тепер нікого, через кого можна на мене впливати, мною маніпулювати, мене стримувати та зв’язувати по руках і ногах.
Тепер я буду вільна. І дуже вдячна за це тим, кому «заважала працювати», кого позбавляла комфортного існування, кому не давала спокою навіть своєю природною фізичною присутністю "у їхньому світі".
Дякую вам. За те, що звільняю вас від себе. І - за те, що звільняю себе від вас.
Але… Від того, що я буду вільна, вам аж ніяк не буде комфортніше, спокійніше і вільготніше жити і працювати у вашому світі - світі ілюзій. Не буде.
Попри те, що я йду з роботи, я не виїжджаю з міста, не збираюся стояти осторонь усіх громадських процесів, зокрема, і процесів діяльності та розбудови громади, не маю на меті закривати очі і рота (як того комусь дуже хочеться) і нарешті перестати писати.
Повідомляю, знову ж таки з перших уст - писала, пишу, писати буду – де тільки можна це робити. І – про реалії: про все, що стосується землі, на якій народилася і виросла, про те, що вважають за цікаве і потрібне їм люди.
А кому це – як кістка в горлі – хай не читає те, про що пишу. Хай взагалі не звертає уваги на мої дописи або, зрештою, п’є заспокійливі засоби, щоби забезпечити нервову систему від зривів та кризів. Може навіть виїхати за межі району, як бажав мені колись хтось, котрий «ішов у владу всерйоз і надовго» - і пішов звідти швидко і безславно, або взагалі може полетіти в космос чи відправитися самостійно на смітник історії…
Бо від того, що звільняюся я, буде легше тільки мені – а не тим, хто буде зараз плескати з радощів у долоні тому, що я звільнилася.
Повірте, вам зовсім не буде легше. Бо проблема ваша – не в мені, а у вас самих. І поки ви самі з собою не розберетеся і свої із собою проблеми не вирішите, життя ваше не буде аж таким щасливим і безхмарним, як ви на це сьогодні сподіваєтеся і як на це розраховуєте.
Зі мною чи без мене – вам буде погано. Вам буде погано - з собою. Бо моє звільнення – це мій вибір. А ваше життя і ваші стосунки з людьми та вчинки – вибір ваш.
Моє звільнення – це моя Воля. Я вибрала. Між співати в’язнем-птахом у клітці і годуватися рештками з рук та співати птахом на волі, самостійно шукаючи собі повноцінний корм. Вибрала – останнє. І для мене – це Свобода: жити і робити, що хочу і що вмію. Насамперед – жити.
Бо життя після звільнення не закінчується. Починається. Будь-який кінець чогось одного – це завжди початок чогось іншого. Особливо, коли основна мета моя складається лише з однієї аксіоми: життя існує, водночас, і з одного-єдиного вибору – просто жити. Усе інше – другорядне і похідне від цієї основи основ.
Оксана Максімова.
|
