Вісім років пройшло відтоді, як у Києві розпочалися мирні протести, що переросли у криваві протистояння, бо тодішня влада, котра «прийшла всерйоз – і надовго»,  провалила підписання угоди про Євроінтеграцію.
Про події тих часів у Городку голосно і врочисто згадують сьогодні. Втім, про те, як це було насправді, як поводилися тоді теперішні «герої» тих подій і що насправді відбувалося у Городку впродовж листопада-лютого 2013-2014 років, ніхто толком не знає: а навіщо? Добре, що все добре закінчилося – і для мітингувальників, і для тодішніх провладців, котрі сьогодні «осідлали» інформаційний і суспільний простір Городоцький і «розказують» публічно, як «це було»…

Напевне, багатьом відомий вислів Томаса Карлейля про те, що «революцію задумують романтики, втілюють у життя фанатики, а її плодами користуються негідники». І ці слова, які вже стали крилатими, є гарним і реальним доказом того, що так і є насправді.

Ці слова вдало підходять і до подій у Городку у двадцятих числах листопада 2013 року, коли у Києві мітингарі почали виходити на мирні протести.  До них почали долучатися  уже з 21 листопада й досить активні городоччани. Таких людей було зовсім небагато, бо тодішня блакитно-біла влада (у тому числі – й городоцька) з перших днів народних хвилювань стала дуже жорстко контролювати шляхи, транспортні засоби й пасажирський потік до столиці, намагаючись не допустити у Києві масових зібрань.

Але вони тоді були – оті першопрохідці до столиці. Спочатку самі, своїм транспортом, їхали на протести. Потім  стали допомагали іншим бажаючим потрапити до столиці на мітинги й особисто висловити своє «Ні!» антиєвроінтеграційній політиці влади.

У Городку перші палатки на підтримку мітингів у Києві були виставлені біля погруддя Грушевського  23 листопада. Біля них збиралися поодинокі городоччани, які обмінювалися новинами із столиці, обговорювали напружену ситуацію в країні.

Ні влада, ні правоохоронні органи ніяк не реагували на такі зібрання. Спостерігали тишком-нишком  здаля. Мовляв, хай собі балакають, лиш би не заважали системі працювати.

Насторожилися правоохоронці трохи згодом. 30 листопада, коли більше двох десятків городоччан вперше відкрито вийшли на Городоцький майдан - після того, як у ніч на 30 листопада у столиці беркутівці жорстоко побили студентів, брутально розігнавши мирну демонстрацію юних прихильників Євроінтеграції держави. Тоді два-три поліціянти були десь на периметрі майдану городоцького.

Занепокоїлися вони по-справжньому 3 грудня, коли у центрі міста біля погруддя Грушевського на вимогу і у присутності містян і мітингарів зібралася позачергова 39 сесія Городоцької міської ради.

Депутати тоді відкрито засудили застосування сили до мирних демонстрантів у Києві в ніч на 30 листопада і звернулися до Президента Януковича з вимогою притягнути винних у побитті людей до відповідальності, а також висунули вимоги щодо невідкладного відновлення українськими високопосадовцями переговорів із ЄС, проведення дострокових виборів Президента України та Верховної Ради України, а також негайної відставки Кабміну.

 І тут дуже принагідно зауважити (про це не скаже ніхто і ніде): у той час, коли депутати відкрито проголосували за прийняття даного рішення, тодішній біло-блакитний голова Городоцької міської ради (чи не єдиний) скромно утримався у прийнятті цього історичного рішення. Ба, більше, це рішення ради потім голосно оскаржувалося владою в суді. Мовляв, органи місцевого самоврядування не мають права (!) звертатися до президента та уряду країни і вимагати бо’зна чого. Вища влада, мовляв, на те й вища, щоб приймати свої рішення, а органи самоврядування нехай у таке не вмішуються. У них свої, місцеві проблеми – і їх нехай і вирішують.

Чи було законним тодішнє рішення сесії Городоцької міської ради? Це довів час. І з ним - трагічні події та людські жертви: задля Свободи та Гіідності людини у своїй державі.

Однак, за таке рішення того ж таки 3 грудня 2013 року вперто не проголосувала тодішня Городоцька районна рада. Керівництво адміністрації та Городоцької районної ради і депутати від тодішньої політичної блакитно-білої більшості не захотіли й слухати про те, щоб ЗАСУДИТИ дії центральної влади у столиці.

Обговорення проекту звернення до керівництва країни у сесійній залі Городоцької райради було дуже довгим і бурхливим і голосування щодо прийняття рішення з цього питання було ганебно провалено. І впродовж до кінця січня 2014 (!) про прийняття такого рішення у Городоцькій районній раді більше й не йшлося. Попри те, що громадськість цього постійно вимагала.

А тим часом з 1 грудня городоцькі активісти збирали з населення і доставляли у столицю мітингарям необхідне: продукти, теплий одяг, ліки. Водночас, щодня, в обідню пору, щоб до мітингів у будні могли, покинувши свої робочі місця, долучитися усі городоччани, збиралися городоцькі мітингувальники на центральному майдані в Городку, щоб показати владі: Гідність і Свобода у Городка є - і завжди буде.  

Як реагували на такі зібрання містяни? Усіляко. Одні – зневажливо: казали, що «люди не мають чим зайнятися». Інші не звертали на мітингарів аніякої уваги. Ще інші відкрито боялися таких зібрань і обминали їх далеко – десятими дорогами. Але хтось поступово долучався, висловлював свої думки, потім приводив із собою своїх рідних, друзів і знайомих.

І лише наприкінці січня 2014 року, коли маховик протестів у державі сягнув свого апогею, і майдан у Городку став значно чисельнішим і активнішим, місцева влада під тиском «вулиці» таки прийняла доленосне для районної громади рішення і від імені своїх виборців таки засудила дії центральної влади і поставила вимогу перед Києвом (скоріше, прохання - у депутатському зверенні) покарати винуватців трагічних зіткнень у столиці.

Які колосальні зусилля для цього були задіяні? Неможливо описати. Кожне слово звернення тисячі разів переписувалося і погоджувалося. Згладжувалося. Пом’якшувалося. Зовсім по-іншому інтерпретувалося. Втім, суть звернення постійно погоджувалася і відстоювалася із Городоцьким майданом.
І свою позицію Городоччина через депутатів районної ради до керівництва країни таки донесла.

Зрештою, «крига скресла». В лютому. Не тому, що влада місцева щось зрозуміла чи усвідомила. А тому що світова спільнота стала на захист українців. «Кривавий» президент і гуру провладців утік від гніву народного із країни, а народ масово вийшов на площі своїх населених пунктів.  

І тільки тоді, у пік маніфестацій, вийшла влада місцева (голови влади та органів місцевого самоврядування і керівники правоохоронних структур городоцьких) до людей городоцьких «на спілкування відкрите». Один лише раз вийшли разом – під відповідальність за їхнє життя і самопочуття лідерів Майдану.

І вийшли вони не тому, що захотіли вийти самі до людей, а тому що дуже не хотіли поважні керівники, щоби люди ішли до них – у їхні будівлі та теплі кабінети. Вони навіть заблоковували вміло і поставили під цілодобову охорону свої будівлі і свої робочі місця від свого народу, на службу якого і на захист якого були поставлені. Вони тоді страшенно боялися праведного гніву демонстрантів, переживали тільки за себе і за будівлі, які могли постраждати від рук розлюченого натовпу (як це сталося, якщо пам’ятаєте, із будівлею СБУ у Хмельницькому).

Таких випадків (жодного) не було у Городку, хоча у інформаційному просторі  днями промайнуло інше.  Громадське формування "Самооборона Майдану", котре впродовж лютого 2014 чергувало цілодобово на майдані міста (під наглядом поліціянтів), аби убезпечити місто і його будівлі від провокацій та підпалів будівель якимись гастролерами, мовляв, було створене і діяло, щоб «уникнути подальших погромів». Подальших? Тобто, до того часу були погроми у Городку? Які саме?

Чи були погроми у Городку, може засвідчити кожен учасник тих подій. «Подальших погромів», за пильної уваги загону місцевої територіальної оборони ГО «Майдан» і правоохоронці, які були на зв’язку постійному із майданівцями, не могло й бути – по суті. Не для того виходили люди городоцькі на свій Майдан.  Майдан як прагнення іншої реальності був у серці кожного – і тому кожен свідомо ніс відповідальність за те, що відбувалося на рідній землі – за спільну реальність.

І не тодішня влада, яка раптом (нізвідки – і візьмися) усвідомила свої помилки і свою відповідальність перед людьми, взялася за безпеку громади. Самі люди – майданівці та прості городоччани пліч-о-пліч – у ті сурові дні оберігали спокій містян і охороняли будівлі та вулиці міста від провокацій тієї ж самої влади, яка агонізувала, та від її агонізуючих структур, що довели країну до кровопролиття, революції, війни.

І прикро сьогодні, згадуючи буремні часи 2013-2014, бачити на екранах телевізорів, знаходити у друкованих рядках усе ті ж «знайомі» обличчя і прізвища - перевертнів «усіх часів і поколінь» та попередніх влад, які звозили підневільних працівників державних структур на антимайдани і збирали «свої майдани», щоби залишитися на посадах.

Гидко чути їхні тодішні, і такі поважні й такі «розумні балачки» сьогодні (коли реальні дії їхні повсякчас  розходилися і досі розходяться кардинально із тим, що сповідується, що говориться і що в дійсності робиться).

Сумно бачити помпезні покладання квітів до підніж пам’ятників Героям окремими «героями» тодішніх революційних подій, які або ніяким боком (навіть із прискоком) не стосуються того буремного періоду (хіба що – сумлінною діяльністю у владі), або які тоді добряче «забруднили свої руки» негідними справжнім українцям голосуваннями чи «прославилися» своїми тодішніми антигромадськими діями, які жодним чином не можливо зараз підвести під такі високі, кров’ю співвітчизників политі визначення - людської Свободи та Гідності.

Зрештою, час іде – і затирає та вкриває пилом справжність подій. І перекручення чи то поступова фальсифікація істинних історичних фактів, які відбулися насправді, уже звично (так це робиться повсякчас) призводить до того, що історія стає брудною «повією» для суспільства, бо твориться в руках умілих маніпуляторів,  і гнилим «смітником», у якому так мало істини.

І дивуємося потім щиро, чому історії країни не вірять, чому її не знають – і не хочуть знати люди, які інтуїтивно відчувають фальш і брехню.

Водночас, істині герої істинної історії повсякчас або губляться у вирі трагічних подій, або відходять на «задній план», поступаючись скромно місцем псевдогероям, що повилазили з усіх щілин і розказують «свою правду», яка і виїденого яйця не вартує.

Так і живемо… І прагнемо далі кращого майбутнього, яке не має чесного минулого, і, борсаючись і далі у багнюці брехні, мріємо про справедливий і світлий цивілізований світ, до якого – як до неба рачки: не дозріли – ні душею, ні свідомістю.
Чи то колись зміниться? Чи то ще буде?