Що ж сталося тепер? Як повідомило Міністерство закордонних справ, згідно з тристоронніми домовленостями  в  Брюселі  між Євросоюзом, Україною та Росією погоджено відкласти застосування угоди про Зону вільної торгівлі України з ЄС до кінця 2015 року. Як наголошують у МЗС, «ці тристоронні домовленості  дозволять зберегти баланс між реалізацією угоди про вільну торгівлю з ЄС і продовженням існування режиму вільної торгівлі  з Росією в рамках домовленостей  про зону вільної торгівлі країн СНД». Отакої.

Заступник міністра закордонних справ Даниїл Лубківський одразу ж після цієї заяви оголосив про відставку, бо, за його словами, «це неправильний сигнал всім – і агресорам, і союзникам, і українським громадянам».  Петро Порошенко, у свою чергу, запекло переконує суспільство, що «текст  угоди не міняється, як цього хотів Кремль, але, водночас, вступ в силу цього положення відкладається».

Угода повинна була синхронно – водночас Євросоюзом і Україною – ратифікуватися 16 вересня. Так і відбудеться, скоріше всього.   А ступити в силу вона мала уже 1 листопада. От цього якраз не станеться. Вступ у дію перенесено  до кінця 2015 року.  «Питання щодо її можливого обговорення в такому випадку залишаються, - стверджує Президент України, - Рада асоціації  зможе працювати у полі обговорення: щодо термінів введення тієї чи іншої норми, щодо технічного урегулювання, стосовно термінів введення знижених ставок, - всього, що має чітко розписану процедуру».

Тож, угода  скоріше всього буде ратифікована 16 вересня, але сторони не будуть її виконувати. Що ж матимемо в результаті? Відповідно до цієї угоди, для України мита залишаються нульовими при експорті в ЄС, а українські мита  для європейських товарів збережуться – на вимогу Росії, котра остерігається подальшого реекспорту цих товарів на свій ринок за зниженими цінами: росіяни бояться, що «євротовари транзитом через Україну потраплятимуть на ринки Росії і витіснятимуть звідти вітчизняних  виробників».Це плюси, так би мовити. А як же з мінусами? Вони є також… Під  час відстрочки введеня в дію Угоди – під час роботи Ради асоціації – Україна  обов’язково «пожне те, що посіяла – негатив собі», як підозрюють українські політологи.  Насамперед, це те, що впродовж так званих «уточнень та обговорень» російські дипломати постараються протягнути вигідні для Росії і не вигідні для України поправки. Також, втручання Кремля у домовленості Євросоюзу та України – це досить «поганий прецедент» для світового політикуму – на приладі України. Врешті, довіра громадян українській владі опісля усього цього, що катастрофічно падає щомиті.

Чому  ж все так, а не інакше? Як переконують  наше суспільство дипломати,  Росія стала погрожувати Україні  «адекватними захисними мірами» у випадку введення в дію Угоди про вільну торгівлю з ЄС  1 листопада. Звісно, «адекватність захисних мір»,  впевнені як в Європі, так і в Україні, полягали б не лише у економічному їх характері, а й підкріплювалася  новими потужними поставками систем залпового вогню на окупованих територіях Сходу України. Погрози масштабним вторгненням Росії, «глибока стурбованість» Європи – і тільки, не враховуючи не досить ефективних санкцій щодо агресора, небажання втручатися у воєнний  конфлікт Росії та України США, - все це, напевне, й  простимулювало Україну поступитися – на користь Росії.

Одним словом, Європа вибрала ганьбу. І Америка. І ми теж. А Путін, який «зірвався з котушок»,  отримав основне – владу накладати вето на рішення України обирати своє майбутнє. Напевне, про відмову ,в першу чергу, йшлося з боку ЄС, а не України, розуміємо усі, – остання була змушена прийняти саме таке рішення. У світлі останніх подій з недопоставками   газу Газпромом країнам, які допомагають Україні реверсними поставками газу, й, скоріше всього, у зв’язку із можливими погрозами Кремля взагалі відключити Європу від російського газу взимку.

І …сталося, як сталося. Та найголовніше  і найприкріше в прийнятті цього рішення – не затримка угоди, кажуть вітчизняні політологи, а те, що ЄС дав Путіну владу вирішувати долю інших країн. Політика «заспокоювання» Путіна – не діюча, не ефективна, що призвела до незворотної шкоди в системі безпеки у світі, продовжується. І , звісно ж, потрібно бути наївними, щоб вірити в те, що аж тепер вже Путін зупиниться. Особливо тепер, коли він отримав підтвердження вірності своєї «стратегії» по підкоренню Європи  та відчуття повної безкарності за брутальне порушення міжнародних законів. Особливо тепер, коли в очах своїх громадян – він герой і «повелитель» світу. Особливо тепер, коли українські війська «мовчать» через  так зване перемир’я, а російські, тим часом, всупереч Мінським «домовленостям», не виходять з території України, а нарощують свій потенціал на кордоні і на окупованій території і далі обстрілюють тишком-нишком, попри «всевидяче око» ОБСЄ і США, блокпости і місця скупчення українських збройних сил. Особливо тепер, коли весь світ зрозумів: усі перемовини України відбуватимуться у форматі  з Росією, як третьою стороною…І,можливо, не лише з Україною, а й з іншими країнами пострадянського простору.

 Гідність Майдану – в жертву заради тимчасової безпеки. Гідність загиблих у АТО – в жертву заради тимчасових домовленостей з Путіним. Як з гіркотою і  болем кажуть «майданівці», маємо усе те саме – і в ще більших розмірах. Якби були жорсткіші санкції Заходу – було би легше українцям. Якби Путіна зовні змусили дотримуватися домовленостей – і він вивів війська свої з України, було б легше українцям. Цього, на жаль, нема. Тож ми, українці,  маємо зрозуміти одне – Україна сама. Вона самотужки  мусить боротися з сильним і небезпечним ворогом. І ми програватимемо доти, поки не почнуться, врешті-решт, справжні, радикальні реформи – армії, сектору безпеки, економіки. Поки не переконаємо самі свого ворога в тому, що ми – сильні і можемо дати відсіч агресору. Поки не будемо принижуватися перед іншими, просити помочі в інших, а самі – нічого не робити: декларувати мирні наміри ціною життя українців та ціною української території, яку агресор поступово, але впевнено захоплює, робити крок вперед – і два назад на шляху своєї залежності від несамовитого сусіда і світової колективної системи безпеки, здаватися – коли є сили,бажання, можливості боротися.  Поки не згуртуємося, не станемо одним цілим у своїх намірах і зусиллях. Мабуть, у цьому наша сила. І лише ця сила і міць зможе переконати агресора відступитися. І саме тому ми самі маємо щодня ставати сильними – і духом, і економічно, і політично, і військовою оборонкою.  Врешті, саме це ми й робимо. Не завдяки – а всупереч. Усім – і усьому.

Оксана Радішевська.