Чи є у наших маленьких громадян щасливе дитинство?
Щорічно 1 червня, починаючи з 1998 року, дорослі в Україні уже традиційно намагаються подарувати підростаючому поколінню свято, приурочене Всесвітньому дню захисту дітей. Втім, вочевидь, які намагання – таке і свято. Складається враження, що до дітей господарські натруджені руки можновладців ніколи не доходять. У результаті – діти мають не свято, про постійну турботу влади про дітей взагалі мовчимо, а його жалюгідну подобу: заїжджений роками сценарій - за якусь годину-дві захід відбули – галочку про зроблену справу у звіті поставили. І все. І кому яка справа – подобається це дітям чи ні? Тим більше, їхнім батькам… Чомусь завжди дивувало відношення чиновників до цього по суті надзвичайно важливого для суспільства свята – чи не єдиного у році нагадування дорослим про необхідність дотримуватися прав дітей на життя, вільний гармонійний розвиток, сім’ю, освіту, відпочинок, дозвілля, надання прав і свобод. У них, владоможців, бачете, геополітичних та мегаекономічних проблем достатньо. А тут – кошти чи то пак копійки якісь виділити треба, час такий дорогоцінний дітям і їх батькам присвятити! І хіба це свято? Так – настирливий спогад, що діти в країні є. І захищати їх треба. Правда, від кого – невідомо. Не захищали ж бо… І ось таке, просякнуте нафталіном, ставлення до нашого майбутнього – малечі, здається, починається, як кажуть, з голови – тобто з найвищих ешелонів влади. Що тоді казати про наших, місцевих чиновників! Про дітей пільгових категорій, захищених буквою закону, як-небудь владці пробують турбуватися – якщо не за бюджетні, то за спонсорські отримані у вигляді данини кошти: раз чи двічі на рік. А от розумними, обдарованими, талановитими, фізично розвиненими і просто нормальними пересічними дітьми опікуються не держава і не місцева влада – батьки. Звісно, передчуваючи сарказм скептиків, зупинюся – на турботу про всіх дітей країни коштів у держави нема. Так. Життя не зупиниться на місці від того, що країна не може подбати якнайкраще про своїх маленьких громадян. Це намагаються, вибиваючись із останніх сил, зробити самі батьки дітей: щоб смак дитинства був солодким, колір – веселково-барвистим, дні – безхмарні й безтурботні. Так, саме батьки. Хоч Конституцію не відмінили, законів прийнято чимало , та не покращують вони життя дітям і їх батькам ні на міліграм. Чому? Бо просто не діють. Батьки утримують своїх дітей на скромні українські зарплати, у більшості випадків, врізаючи бідний сімейний бюджет у дорослих членів родини, щоб забезпечити розумовий, творчий та фізичний розвиток своєму чаду, водночас, усіма засобами забираючи підлітків з вулиці. А про дитячі самородки без сліз на очах говорити неможливо – без батьківського належного фінансування або без спонсорської підтримки талант дитини на часі ніхто розвивати не буде. У нас, в Городку, правда, є Будинок творчості – честь йому і хвала і вдячність батьківська. Та охопити дітей, бажаючих займатися там, заклад не може – ні умов належних, ні фінансування з міського бюджету вповні. І так слава міській владі, що утримує його на своїх плечах і фінансує в міру можливості зі своєї кишені! Але повернімося до Дня дитинства. Уже кілька років поспіль влада у Городку дивним, як на мене, чином вітає дітвору. Чому дивним? Поясню: діти самі собі малюють на асфальті за шоколадку чи альбомчик і олівці; самі собі дарують концертні номери, радуючи батьків та викладачів того чи іншого сценічного мистецтва; самі собі задовго до свята виготовляють умілими ручками прекрасні доробки, якими ж самі милуються на виставках цих робіт на так званому святі. А що ж поважні дорослі? Розказали, що робить влада в районі і в місті? Забрали врочистості з центральної площі у маленький скверик? Що подарували городоцькій дітворі – ігри-забави, подарунки-солодощі, театралізовані дійства чи хоча б улюблену безкоштовну дискотеку під відкритим небом..? Принаймні, городоцькі діти цього не мали. Отож – і святкового настрою теж. Та владоможці, як завше, поставили галочку – свято відбулося. Що їм до того, що дітям було байдуже до Їхнього свята, а батьки були втомлено-розчаровані й іще більше заклопотані –нікому, окрім них, їхні діти не потрібні: а чи вдасться їм самим створити своїм дітлахам такі умови, щоб вони були здоровими, щасливими, розвивалися, стали гарними людьми і достойними громадянами своєї країни? Вони, як ніхто, розуміють: підростаюче покоління – майбутнє України. А що для цього майбутнього робить країна уже сьогодні? Нічого? То-то ж бо воно! Ніяк не йде з голови такий наглядний факт: на побудову елементарного, без понтів, дитячого басейну на районному рівні потрібно близько 5 млн. грн. Таких коштів, звісно, у держави нема. А на стадіон у Києві до Євро-2012 кошти держава знайшла – в сумі тисячі таких басейнів, по 2 – у кожному райцентрі! Чи є у наших маленьких громадян майбутнє? Про це так хочеться запитати у тих, хто сидить у зручних провладних кріслах… Та їх відповідь відома: дитинство малих українців – повноцінне, ні – найповноцінніше із усіх дитинств у світі. І майбутнє – світле і прекрасне… Дуже влучно, на мою думку, з приводу вирішення проблем дитинства в Україні висловилася Народний депутат, секретар Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Лілія Григорович: «Світ перестане існувати тоді, коли дискваліфікуються у своїй професії дві найголовніші високопосадові особи – батько й мати: особистість дитини мають формувати вони. Хоч держава не може замінити дитині сім’ю, та на дітей вона має виділяти більше, частіше, краще. Бо держава – сім’я сімей.” Мабуть, дорослим дядечкам і тіточкам уже пора задуматися серйозно – розробити належні соціальні стандарти, відповідно до яких почати поступово впроваджувати реальну соціальну політику щодо підтримки дитинства в Україні. Бо якщо нема і не буде таких стандартів – усе пов’язане із захистом дітей в нашій країні –порожні балачки, що носять лише декларативний характер і - не обов’язкові до виконання. Відтак, про яке свято ДИТИНСТВА можна зараз говорити? І яке веселкове і безхмарне дитинство в Україні – про яке в один голос стверджують посадовці і намагаються переконати в цьому нас і наших дітей?..
Українським панам бракує холопів. На життя нинішніх панів холопів, імовірно, ще вистачить, а ось хто ж буде обслуговувати їхніх дітей та онуків – питання:
"Налог на бездетность существовал в СССР как «Налог на холостяков, одиноких и малосемейных граждан» с ноября 1941 года... В народе этот налог называли «налогом на яйца».
Тепер усі масово побіжать "робити рабів" для нашої "Незалежної і процвітаючої". :)))
Пария регионов предлагает Верховной Раде повысить налогообложение бездетных украинцев, соответствующий законопроект депутаты зарегистрировали в парламенте.
Їсти вони мають завжди що і кого. А про малих городочан знов думають батьки - Миколай приносить тільки незахищеним і то не всім. а решта дітей - не діти, чи що? І Новий рік от от настане. Подарки вже купляются - за рахунок підприємців і батьків що мають якусь копійку. Страхові фонди дадуть - но то за щот тих же батьків. А що дасть влада своїм тобто місцевим школярам? знов нічого? скільки вже так робить?
На бумазі ми кращі, на словах і в планах - найкращі, а насправді - спинилися десь в 91 році і відтоді повільно, але впевненим накатом взяли курс на повне занурення в болото. Десь от- от селом станем - і розірвуть район на клапті. До того і йде...
Так, відповідальність за те, що є, лежить на нас, виборцях. Кого обрала більшість, такий результат від цього вибору маємо всі. І доки так обиратимемо, доти матимемо те, що маємо.
Шановні мешканці м. Городка! Ніколи не сподівайтесь, що хтось прийде і наведе лад в нашому домі. В м. Гордку ніколи не було і, на мою думку, ще не скоро з'явиться, так би мовити, прогородоцька влада, яка буде дбати про наші з вами інтереси. Історія про це свідчить. Доки ми будемо обирати до влади тих людей, яким байдуже наше майбутнє, результат буде такий, який є. Тобто ніякий. Якщо я не правий заперечте. Доведіть зворотне. Хоча я сам сподіваюсь на краще майбутнє.
Потяг, який буде добиратися з Городка до Хмельницького за 4 год. точно нікому не потрібний, а от до Києва годин не більше 10, в нічний час саме раз. Сам би не раз скористався.
0
