Україно, наша…. Як ми з тобою дійшли до цієї межі? Розкрадена і злиденна, змучена неправдами і зневірена в усіх і в усьому, оббрехана і зачинена перед світом на всі засуви, втомлена від  внутрішньої  боротьби твого здорового глузду, твоєї терплячості і твоєї безмірно широкої , наповненої  любов’ю до землі своєї, душі... Ти мовчала, ти дивилася на все, що чинять з тобою, ти чекала на ті часи, коли все зміниться, і сама не вірила у те, що так буде. Втомилася. Згоріла зсередини.  Ледве не перестала бути Україною. Втім,  твої  ґвалтівники помилилися…  Вони перейшли межу. Вони раптом забрали в тебе останнє – надію, що Європейська спільнота дізнається про твою біду і врятує тебе від них, твоїх катів. Раптом  уже не ти, як держава, а твої діти-українці,  на власні очі побачили, яким твоє майбутнє буде там, в «братньому колі» сусідньої країни, де вже давно  у зародку задушили свободу духу, слова, думки і віри, де роблять все, що хочуть, при тім,  зомбуючи людей, що все це – правильно, законно, як потрібно, усім. Ти переконалася в цьому, коли ті, які мали захищати тебе від твоїх катів, нещадно побили тебе в твоїх мирних протестувальниках, а це були твої діти – найцінніше і найсвятіше, що залишилося в тебе, коли без судів і слідства, грубо і несправедливо позагрібали і позачиняли в тюремних казематах твоїх  кращих синів… Й коли останній промінець віри у справедливість та свободу почав гаснути у твоїх очах, твої діти прокинулися. Вони зрозуміли – втрачають  тебе, свою неньку, яка  народила і виплекала, співала колискову і за руку вела складним і прекрасним життям. Вони зрозуміли, що в тобі втрачають себе, а це і є той головний  зміст життя, котрий шукають часто і так і не знаходять до скону.  Вони злякалися в останнє - за себе і  за тебе, рідна, і …навіки втратили свій страх. Так  трапляється повсякчас: коли людина заглядає в душу як прямо в очі своєму страху, він не витримує цього погляду – і втікає… Як здивувалися, як сполошилися твої поневолювачі! Вони побачили твій народ вперше таким – холоднокровно спокійним, сильним духом і  наполегливим та цілеспрямованим. Два місяці  марних мирних перемовин-переконань з владою: підіть геть , живіть, як вмієте, втім, дайте й нам жити – свідомо, спокійно, без вас. Але ж  мозком деградованим, на чужих харчах перегодований та  чужими ідеями переповнений і підказками чужими спрямований дикий звір не зрозумів голосу свого люду: не почув чи не хотів почути, не зробив жодного кроку назустріч – тільки всупереч усьому, що вимагалося.  Всупереч, а не завдяки  владі у всіх проявах, народ зібрався і самоорганізувався у чи не мільйонні протестні акції. Спільно будували барикади, розбираючи бруківку Києва, укріплюючи підходи з боку силовиків, спільно готували собі їсти, лікувалися, спільно переховувалися і захищалися в периметрі Майдану, спільно співали українських пісень і молилися чи не вперше спільно - під молитви священників усіх конфесій. Спільно вперше  будували своє маленьке громадянське суспільство там, на вулицях Києва, показуючи приклад усій Україні, надихаючи своїми діями кожного українця, закликаючи своїм героїзмом і самодостатністю до гурту і до дії.  І Україна стрепенулася, знайшла в собі крихти обнадії та віри у краще майбутнє, мов птаха Фенікс, відродилася з попелу  і  згарища  від шин і від приміщень столиці, країни.  Не лише Київ,уся Україна заговорила зі своїми « керманичами» голосом вулиці.  Не відреагували. Всупереч, а не завдяки силовикам, які перешкоджали, били, викрадали і катували, рвали на шматки тіла українців гранатами та вбивали зі снайперських гвинтівок, народ стояв, захищався, не здавався, йшов свідомо на смерть, знаючи – відступить, втратить святе – себе і Вітчизну. Вистояв, на крові побратимів і співвітчизників  вимолив собі прощення у Всевишнього - за свою багаторічну бездіяльність, мовчання і потурання катам , за ледве не втрату своєї гідності, своєї землі, своєї України. І …ніби якась пружина зламалася у ланцюзі подій та обставин. І ніби сама рука Господа прийшла на поміч, яку люди вже й не чекали. За якийсь тиждень, коли вулиця замовкла, заніміла і завмерла, заливаючись  слізьми за тими, хто поліг смертю хоробрих під кулями вбивць - за першими в історії теперішньої України і уже вічними її героями  Небесної Сотні, проводжаючи  кращих синів і дочок Вітчизни у останню путь,-  знову ж таки, всупереч, всьому, що відбулося, заговорили політики, заговорив парламент, заговорила совість тих, хто уже й забув, що вона існує, що це взагалі таке. 

   І, нарешті,  всупереч  тому, що відбувалося, заговорив український простий  люд. Прості громадяни, немов після зимової сплячки, відкрили свої очі, свої серця, свою свідомість. Вони, немов лавина, у спільному гніві та болі,  нарешті почали очищати від залишків злочинної влади свої міста і містечка - свою Україну.  Можливо, надто жорстко, надто емоційно, надто запекло, але – як уміють, як можуть, як відчувають, як їм болить. 

   Втім, іще не нічого толком встигли – лише позбутися, як їм здавалося, свого найбільшого зла і свого найзапеклішого ворога – колишнього президента і його цепних псів, як на зміну йому  прийшло зло іще більше…

   Темрява українська, яка прийшла зі сходу, повернулася туди ж і в єдиному пориві злилася з темрявою сусідньою. З  огляду на останні події, це було те саме зло, однак воно завжди було в тіні для народу: здійснювало керівництво зі свого лігва у Москві, але чужими руками – руками безвольного, бездумного і бездіяльного тутешнього (навіть язик не повертається сказати «національного»)  керманича і його такої ж свити.  Проросіяни в Україні. Саме вони, дорвавшись до руля країни, під невсипущим оком і сильною рукою  Москви,  довели тебе, Україно, вважаючи Малоросією,  заледве чи не до громадянської війни, ведуть сьогодні до…третьої світової. Однак, і тут, всупереч, а не завдяки Путіну і Януковичу, усім тим, хто ніколи не був, не є і не буде українцями в Україні, народ український не розділився, не злякався, бо позбувся навіки страху, не опустив  натруджених рук, не впав на коліна перед агресором і не просить пощади і …тріумфального приєднання до вже не існуючого, ілюзорного  Союзу братніх республік.   Чи не справжньою несподіванкою для Росії стали мирні протести у Криму, у Донецьку, у Сімферополі та Севастополі – проти анексії (від’єднання від України території Криму та приєднання її до Росії) Кримського півострова – за єдину Україну.  Чи не справжнім ляпасом для російських загарбників у формі піхотинців Чорноморського Флоту Росії стали слова українських моряків: «Ми не здаємося! Ми давали присягу на вірність народу України, і своєї військової присяги не порушимо!». Чи не найбільшою небезпекою для Росії і чи не найбільшим проявом національної гідності і вірності Україні  стали представники інших національностей країни – зокрема, кримські татари, свідомі російськомовні українці, які, як один міцний і могутні йкулак, що дасть достойну відсіч агресору, націлився проти російської експансії в Криму. 

   І світова спільнота, яка до цього часу мовчала, спостерігала, не вмішувалася, не завдяки, а всупереч усьому, що коїться в Україні і в Криму, нарешті, заговорила. Чим виллється оте «всупереч» поки що невідомо. Україна поки що мовчить – завмерла, набирається фізично сил,  ясності розуму, міцності духу,  полум’яності любові до своїх синів і дочок – і навзаєм, що  є гарантією перемоги.  І знає вона: її дух, душа і тіло -  український народ, який доказав свою єдність і міць у Києві, в Західній та Центральній Україні, не дасть загарбникам,хто б то не був, топтати святу українську землю, забирати усе, що є Україною, в українського народу. У цьому – ми знову свідомо єдині. Не завдяки, а всупереч.  І  ти, рідна і зболена Україно, знову  повірила своїм синам, віджила і відродилася в них, в їх серцях, в їх духові, віднайшла сили в собі і дала сили людям, щоб протистояти уже не своєму, українському злу, а загальносвітовому, що розпочало своє бурління  саме на твоїх виснажених колишньою владною чумою теренах.  Саме на твоїх теренах це зло має бути знищене – раз і назавжди. І в цьому з нами єдиний Бог – наші душі очищає від злоби і ненависті й наповнює світлом і любов’ю, наші думки скеровує туди, де вирішення проблем, наш дух сплітає в один, щоб захистити, зберегти – для побудови нового громадянина, нової держави, нового світу. Свідомо, виважено, спокійно – в любові. Як одно ціле. І хай буде так. Ми наповнені вірою – і по вірі нам буде.

 

Оксана Радішевська.