Звісно, це треба робити. Але як? Впевнена, про це  запитає більшість тих, хто й справді бажає покращити якість сьогодення, втім, не зовсім уявляє собі, як це має робитися…

     Ті люди, які уже займаються цим щоденно, переконані – вирішувати проблеми суспільства можна і треба – силами самих людей. Головне, пробудити їх свідомість, творчу і життєву активність, допомагати їм повірити у власні сили і можливості, пояснити, як правильно вести діалог із владою, навчити знаходити причини проблем і шляхи їх вирішення.

      Але на ділі, як з’ясувалося нещодавно, робити це дуже важко. І проблема якраз – в людях. Люди настільки пасивні, що не хочуть і палець об палець вдарити.

      Ось, до прикладу, виграла районна громадська організація «Перлина» проект, в рамках якого планується чимало реальних кроків разом із городоччанами на шляху розвитку своєї маленької Городоцької громади. Здавалося б, що іще потрібно? Є люди, які ініціювали, виграли і реалізовують проект, залучаючи до його реалізації громаду. Є кошти, які виділяє на дані цілі Євросоюз і додають меценати. Є громада, яка потребує на розвиток ці кошти, якій потрібно розвиватися, рости, змінювати своє життя на краще, щоб не перетворити своїми без діями в маленьке затхле болото, у якому сидіти не лише цьому, а й майбутнім поколінням громади Городка. Що іще треба?... Але пасивність і недовіра до всіх і до всього нового, що потоком свіжого повітря починає поступати до затхлого городоцького болотця, настільки шокували, що люди, які взялися за проект, ще більше замислилися над тим, які іще методи задіяти, щоб активізувати громаду...

     Посудіть самі. В рамках проекту було розроблено анкету, щоб відслідкувати позитивні та негативні явища, які відбуваються у Городоцькій спільноті і в рамках проекту спільно з громадою знайти шляхи вирішення проблемних питань, акцентуючи увагу співгромадян на кращих тенденціях розвитку міста – задля подальшої популяризації здобутків громади.

     Волонтери роздали ці анонімні анкети, які потрібно було лише заповнити і віддати назад реалізаторам проекту. Та ба! Результат, не то слово, що не був утішним – прямо таки шокував: було повернуто третину від розданих анкет. Чим пояснювали свої дії ті, котрі не віддали анкет? Відповіді були банальними: часу не мали, не знали, що писати, боялися, що за почерком хтось і щось з’ясовуватиме чи щось запідозрить, просто, не мали бажання до цього братися і цим займатися…

    Чи іще приклад. Місто виграло проект «Сталий міський розвиток». В рамках цього проекту громадськість, щоб залучити інвестиційні кошти в розвиток інфраструктури Городка, повинна спільно з місцевою владою напрацювати Стратегічний план розвитку і взятися спільно з тією ж владою за покращення життя Городоцької громади.

     І що думаєте? Зацікавилися представники громадськості? Зацікавився десяток активних городоччан, яким небайдужа доля рідного міста і своїх дітей у цьому місті… Чи вважаєте, районна і міська влади на «ура!» сприйняли співпрацю з громадою і подальшу участь у реалізацію проекту «Сталий міський розвиток»? Якби ж то… Міська рада ще, хотячи-не хотячи,  але бере участь у проекті. А районна влада взагалі руки вмила – мовляв, наша хата скраю, нічого не знаємо і нічого робити не бажаємо… Хоча про проблеми міста, а їх так багато, і так неможливо самотужки вирішити, - знають районні провладці достеменно й коштами, яких у районній казні теж катма, сприяти на їх вирішення аж ніяк неспроможні.

     Люди – пасивні, - стверджує голова громадської організації «Перлина»  Неля Пославська, - бо вони не знають, що можуть зробити. І наше завдання – розказувати їм про їхні можливості, не робити за них – навчати їх самим вирішувати проблеми свої і своїх близьких та знайомих. Людину, яка хоч раз допомогла сусіду, другу, знайомому, вирішила якесь, навіть невелике, але наболіле для громади питання, прийшла до нас у громадську організацію з баченням проблеми, з бажанням її вирішити, загалом щось міняти – вже не змінити. Вона стала активною. Але таких людей наразі мало, і ми сподіваємося, що найближчим часом стане більше.

      Дійсно, як кажуть громадські діячі, котрі вже не один рік у громадському русі – розпочинати покращення життя потрібно…з себе.

      Життєвим кредо, - каже голова обласної громадської організації «Подільський Центр «Гендерна рада» та PR-менеджер проекту "Змінюючись - змінюємо" Тетяна Баєва, -  мають для кожного з громадян стати слова Ганді : «Хочеш змінити світ – почни з себе». Адже громадянське суспільство в цілому починається з … однієї, двох, трьох і більше людей, які об’єднуються, щоб забезпечити собі і наступним поколінням покращення умов проживання в сучасному суспільстві. Якщо ж одна, дві, три і більше людей будуть активними, почнуть міняти своє життя, водночас, життя тих, хто поруч з ними, долучаючи до свого кола іще по одному, два, три і більше активних та дієвих громадян, - громадянське суспільство почне усвідомлювати свою вагу у реально значимих соціальних проектах, що реалізовуватимуться.

       Якось у одному із друкованих видань  трапилася дуже мудра та повчальна притча.- «Кола на воді» Бруно Ферреро. Коротко передам зміст цієї притчі…

     У літній спекотний день на листу латаття у маленькому тихому ставку сидить лінива жаба й стежить за комахою, що безтурботно ковзає по воді, і їй так ліньки спіймати й поласувати нею. Віддалік джміль пристрасним поглядом прикипів до прекрасної мушки, та йому не вистачає сміливості й мужності висловити їй свої почуття, тож він тихо милується нею іздаля. На березі, біля самісінької води, гине від спраги маленька квітка, яка коренем тонким ніяк не може дотягнутися до води. А онде потопає комарик, що впав у воду через власну необачність – вода вже починає його поглинати. А на дикій сливі, що схилила над ставком своє віття, на кінчику найдовшої гілки, що сягає чи не середини ставка, самотньо висить зморщена перестигла слива. Раптом вона відривається і падає у воду, і з того місця, де вона впала, по воді пішли кола – за першим друге, третє, четверте…Вони ширяться, мов розквітла квітка. І – о диво! Хвилею віднесло комаху, яку жаба збиралася проковтнути. Джміль від поштовху хвилі впав на прекрасну мушку й , вибачаючись, обоє закохалися вмить. А перша хвиля, дійшовши до берега, оживила маленьку квітку й піднесла вгору потопаючого комарика – йому вдалося зачепитися за травину, що росла на березі, й врятуватися від смерті…

      Як багато доль змінили майже непомітні кола на воді від маленької сливи, що вирішила таки впасти у тихий ставок… Чи не так? І чи не правда, що навіть маленька краплина має свою вагу і саме вона може стати причиною нових кіл на воді?

      А на завершення запропонуємо вашій увазі лист, який прийшов мені електронною поштою. Можливо, прості й щирі слова цього листа, якого ми подаємо мовою оригіналу, пробудять саме в Вас, тому, хто читає цей матеріал, бажання жити,  а не існувати, змінювати своє життя й життя оточення, а не бути стороннім спостерігачем у житті, яке дається один раз…

*   *   *

    Мы уверяем себя, что наша жизнь станет лучше, когда поженимся, когда родится первый ребенок, второй. Нас расстраивает, что дети слишком малы для того или другого. Мы думаем, что все изменится, когда они подрастут.

       Нас раздражает их отношение, когда они становятся подростками. Уверяем себя, что все придет в норму, когда они повзрослеют.

       Надеемся, что станем себя чувствовать лучше, когда супруг/супруга решит свои проблемы, когда проведем незабываемые каникулы, когда не нужно будет работать.

       Но если мы не проживаем эту жизнь, радуясь ей в данный момент, так когда мы будем это делать?

        У нас всегда есть оправдания трудностей любого характера.

      Ну, а если принять каждую минуту жизни как данность и решить для себя — быть счастливым, несмотря ни на что?

       Альфред Соуза как-то сказал: «Долгое время я думал, что рано пришел в данный мир! Всегда были преграды, которые всегда надо было преодолевать. Всегда было что-то нерешенное, какая-нибудь мелочь, для которой не хватало времени... Я думал: это не та жизнь — не настоящая! Но в конце концов я осознал: ведь эти преграды и есть жизнь! Данный способ восприятия вещей помогает понять: для того, чтобы быть счастливым, не нужны особые условия. Просто нужно ловить каждый момент жизни и помнить, что время не ждет!»

      Не ждите, когда окончите школу, скинете 5 кг, наберете 5 кг, когда родятся дети, когда они покинут дом, когда начнете работать, когда уйдете на пенсию, когда женитесь, разведетесь.

       Не ждите вечера пятницы, утра воскресенья, покупки новой машины, новой квартиры.

        Не ждите весны, лета, осени, зимы.

       Минуты счастья — драгоценны, это не конечный пункт путешествия, а само путешествие.

        Работайте — не только ради денег, любите — не в ожидании расставаний.

      Танцуйте — не обращая внимания на взгляды.

      Запомните эти истины.

      Попробуйте ответить на следующие вопросы:

•   назовите 5 самых богатых людей в мире;

•   назовите 5 победительниц конкурса Мисс Вселенная;

•   назовите 10 победителей Нобелевской премии;

•   назовите 5 последних победителей премии «Оскар».

     Не помните? Не беспокойтесь. Никто не помнит вчерашних победителей.

     И аплодисменты забываются! И трофеи покрываются пылью! И победители уходят в прошлое!

     А теперь ответьте на эти вопросы:

•   назовите имена трех любимых учителей;

•   назовите имена трех друзей, которые были с вами в трудные минуты;

•   подумайте о тех знакомых, которые заставляли вас чувствовать себя особенным;

•   назовите пятерых людей, с которыми вы проводите свое время.

   Помните: люди, которые значат для вас что-то, не обязательно богаты. Не обязательно они победители... Это те, которые беспокоятся о вас, заботятся, которые всегда с вами.

   Запомните! Жизнь — коротка! Вы не среди известных личностей, но среди тех, кто помнит о вас ...

    Несколько лет назад на Олимпиаде в Сиэтле девять атлетов — калеки и инвалиды — встали на стометровую беговую дорожку. После стартового выстрела началось соревнование. Не все бежали, но все желали прийти первыми и выиграть. Равняясь на троих, один мальчишка упал на асфальт, кувыркнувшись, и заплакал. Остальные восемь, услышав плач, замедлили бег и оглянулись назад. Они остановились и побежали обратно... все. Одна девушка с синдромом Дауна присела возле него и начала целовать, приговаривая: «Сейчас лучше?» И все девять обнялись и двинулись вновь к линии финиша.

     Все зрители на стадионе встали и зааплодировали, и до сих пор вспоминают эту историю. Почему? Потому что в душе мы знаем: самое важное в жизни — не выиграть для самих себя. Самое важное — помочь другим выиграть, даже если необходимо для этого остановиться и поменять направление. «Свеча не теряет ничего, зажигая другую».